Я присів просто на стіл — до біса ці кляті офісні крісла з поручами. Я не хочу більше віддалятися від неї ні на крок!
Спілкування з донецькими не просто далося моїй Катрусі. Темні кола під очима, глибокі западини на щоках і вертикальна зморшка між бровами — це те, чого не зміг приховати навіть макіяж.
— Як же вони тебе зачепили?
— Та просто зачепили, — Сапула підвелася з–за столу і, обминувши мої коліна, відійшла до кухонного блоку. — Каву будеш?
— З тобою — все, що завгодно! — незграбно, якось по–фраєрськи сформулював я. — Ніколи не думав, що я такий сентиментальний. Для мене дійсно оце «з тобою» зараз — головне.
Я зіскочив зі свого місця, наздогнав Катьку вже у приймальні, міцно обійняв її ззаду і притис до себе. Вона не обернулася, однак і не стала пручатися. А просто терпляче стояла на місці, і чекала, поки я зрозумію, що їй не до того.
— Ну, вибач, — я відсторонився, але одну руку все–таки затримав на плечі. — Вибач.
Сапула все ще не рухалася і тільки коли я остаточно прибрав руки, зробила крок до кавоварки.
— Пам’ятаєш, того підрядника, якого нам підставив міністр?
Я зосереджено зсунув брови.
— По меблях?
— Так. Пам’ятаєш, я ще не хотіла у нього нічого замовляти?
— Ну так.
— А ти сказав, що його привели від прем’єра.
— Сказав. Це Віталіка інформація.
Кавоварка зосереджено задзижчала, мелючи ретельно відміряну порцію зерен.
— А я тобі говорила, що він відвантажив тільки половину і затримує виконання замовлення?
— Здається.
Звичайно, я не міг тримати у пам’яті подробиці кожного підряду, тим більше, що безпосередньо замовленнями займалася Сапула.
— Ну от. Він приїхав, призначив зустріч.
— У ресторані?
— Так.
Вона говорила коротко і спокійно — дуже дивно, враховуючи те, що трапилося. І взагалі, це була якась інша Катька. Такою я її ще не бачив.
— Я розмовляв з офіціантками. Вони казали, що там була опергрупа.
— Була. Вершків налити?
Не чекаючи на відповідь, Сапула додала до чашки вершків і простягнула мені. У ніздрі повіяло густим ароматом. Чорт забирай, чому у неї кава завжди виходить смачніша, ніж у мене?
Катька знову запустила машину.
— Він почав мимрити, вибачатися за затримку, казати, що привіз документи, які все пояснять. І мене навіть чуйка почала гризти. Але я не послухалась, бо ж це людина від міністра! Бери навіть вище.
Я зітхнув. Від міністра… Це до мене він прийшов від міністра. А до Катьки — від мене. Виходить, що я її й підставив.
Тим часом кавоварка видала другу порцію запашного напою.
— Де присядемо? — запитально підвів очі я.
— Давай краще у тебе.
Ми пройшли до кабінету і вмостилися біля журнального столика.
— Ой, а це що? — Катька пальцем вказала на шкарпетки, які сушилися на батареї під вікном.
Ну що ви хочете, коли офісні санвузли не передбачають сушок для рушників.
— З дружиною розлучився, — підкреслено спокійно відповів я, в душі сподіваючись на вибух емоцій.
Але Сапула дивним чином проігнорувала цю новину.
Справді, не по–дитячому їй там дісталося.
— Він на стіл пакунок поклав, типу з документами, — продовжила Катька розповідь з того місця, на якому була спинилася. — Я тільки його рукою торкнулася, оперативники ззаду налетіли, долоню мою притисли — це щоб відбитки пальців кращі були — під руки і в машину. Я так на задньому сидінні до самого Донецька і їхала. І двоє амбалів по обидва боки. Як у кіно.
— Виходить, клієнт і справді від прем’єра…
Катька криво всміхнулася:
— Точно.
— Ну а там?
— А що там! Закрили. Потримали добу без допитів. Потім прийшов слідчий. Я йому про адвоката, а він: «Забудь. Це — зовсім інша історія».
— Що значить, інша?
— А то й значить.
Цікаво, тепер тільки у донецьких ментів закон став «іншою історією», чи вже скрізь? Я згадав свій вчорашній похід на виборчу дільницю і голос, відданий за кандидата від опозиції. Сьогодні це виглядало як мінімум наївно.
— Ну а ти?
— Я сказала, що без адвоката розмовляти з ними не буду.
— А вони?
— А що вони? Повели і показали камеру з лесбійками, куди мене посадять. Докладно розповіли, як мене ґвалтуватимуть, — вона посміхнулася дещо силувано.
— Чого вимагали?
Сапула зітхнула. Здавалося, що вона досі знаходиться у Донецьку і розмовляє зі мною з відстані у шістсот кілометрів.
— Нічого. Потім знову закрили у камері, а наступного разу повели у льох і показали шприци і ампули. Сказали, що зроблять з мене наркоманку за одну ін’єкцію.
— Скоти. Можу собі уявити твій стан.
— Справді? — вона подивилася якось недобре.
Не знаючи, що сказати, я взяв таку знайому й теплу її долоню і притис до губів. Катька мовчки перетерпіла такий прояв моєї уваги і, коли я підвів голову, повела далі.