— Словом, коли вони мене викликали втретє, я вже сама запитала, чого їм треба. Щоб не морочили голову з усіма своїми протоколами та погрозами, а просто сказали.
— Сказали? — перепитав я.
— Так. Ти вибач, десь тут немає трохи коньяку?
Вона підвелась і рушила до шафи, де зазвичай зберігався стратегічний запас. Щось невловиме змінилося у Катьчиній пластиці — неначе перебувала у чужому, незнайомому приміщенні.
— Ти будеш?
Взагалі–то випивати зранку я завжди вважав непристойним. Але не у такій ситуації.
Катька наливала янтарну рідину у келихи, супроводжуючи очима буквально кожну краплю. Уважно, немов у хімічній лабораторії.
— А треба їм було зовсім небагато. Щоб я взяла мічені долари і передала їх міністру під диктофонний запис.
— Кому? — не зрозумів я.
— Саме так, — Катька повернулася і сунула мені до рук келих. — Віталіку. Розумієш?
— Ні, — зізнався я. — Не розумію. Чому Віталіку? Він же по саме нікуди їхній.
— Це ти так думаєш. І Віталік так думає. А вони — ні. Вони знають, що Віталік буде їхній тільки тоді, коли візьме мічені долари. Будьмо!
Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.
— Там шоколадка ще повинна бути, — зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.
— Обійдеться, — махнула рукою Катька. — Якось вже…
— Ну, а ти, що?
— А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?
— Треба.
Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував — коньяк тут не допоможе.
— Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.
З одного боку, мені кортіло якнайшвидше дізнатися, чим закінчилася історія, а з іншого — я не мав права ані словом натякнути на це. Єдине, що заспокоювало, — Катька ось тут, переді мною, а значить врешті–решт знайшла таки вихід.
Вона випила рештки запашного напою і знову заплющилася. Я терпляче чекав.
— А я й справді подумала, чи варто паритися за такого підора, — тут вона вперше подивилася мені у очі. — Ні, чесно. Якби, не дай Боже, йшлося про тебе…
Це не звучало обнадійливо і не нагадувало хепі–енд.
— І що?
Катька опустила очі:
— Я тобі розповідала, як виграла себе у казино?
— В смислі?
— В прямому. Давно, ще коли тільки завелася з тобою. Один нафтовик, старовинний знайомий, раптом намалювався з пропозицією. Обхажував, як ікону. Ну а ти, як ти — ні сюди, ні туди. Я й психанула якось. В казино запросив, питає: «Як, вирішила?» Я кажу: «Ставлю на червоне. Як не випаде — піду до тебе. А випаде — пробачай», — вона кинула на мене швидкий погляд. — Тоді випало червоне.
— А зараз?
Катька мовчки підвелась і рушила до шафи із стратегічним запасом.
— Де ж ти в тюрмі казино знайшла? — мене, звичайно, зачепило оте «ні сюди ні туди», але треба було дати знижку на емоційний стан жінки.
Сапула повернулась із келихом і пляшкою. Вона простягнула все це мені — я ґречно відновив дозу.
— А навіщо казино? Я попросила у нього п’ятдесят копійок.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Монету. Кажу: «Чи немає у вас п’ятдесят копійок?»
— Оригінальний номер! Уявляю собі його обличчя!
— Навіть не уявляєш, — вона знову недобре хихотнула. — Але монету він дістав. Я кажу: «Кинемо жереб. Орел — виграєте ви, і тоді я зроблю те, що ви хочете. Решка — виграла я, і тоді вже — не доля. Самі несіть свої долари, а зі мною вже якось буде».
Ні, я знав, що Катька духовита, але ж не до такої міри!
Вона знову хильнула з келиха, але тепер вже небагато. Все–таки без звички зранку коньяк не йде, хоч би яким був стан душі.
— І ти розумієш, що випав орел.
— Розумію, — сказав я.
— А я — не розумію, — Катька знову зиркнула на мене, неначе хотіла переконатися у щирості реакції. — Я не повірила своїм очам, тому й сказала, що це не рахується.
— Так просто і сказала?
— А що? Так і сказала. Тому кинула ще раз. А потім ще раз. Але коли і втретє випав орел, зрозуміла, що це — доля. — Катька раптом відхилилася на спинку крісла і твердо подивилася мені у самі вічі. — Сергію! Я усе здала!
— Що здала? — я взяв паузу, щоб зрозуміти, як реагувати на таке зізнання.
— Усе, — вона дивилася так само твердо і тут уже відвести очі довелося мені. — Звісно, гроші міністру я не понесла, але понесла директору спецпідприємства.