— «Ви живете у вигаданому світі», — несподівано для самого себе процитував я власного сина.
— Що?
— Це Богдан так мені сказав: «Бізнес. Гроші. Популярність. Ви живете у вигаданому світі».
— Так і сказав?
Я тільки повільно кліпнув очима.
— Значить, не я одна це бачу. Але у нас знову виходить розмова про тебе. А я нарешті вирішила поговорити про себе. І тому прошу відставки. Навіть не прошу, а просто йду.
— Куди? — спитав я, намагаючись упіймати погляд своєї заступниці, ба навіть вже колишньої заступниці.
— Нікуди. Вийду заміж. Народжу нарешті дитину.
— За кого вийдеш? Є кандидатури?
Вона трошки повагалась, а потім видихнула:
— Є.
— А–а! От у чім справа.
— Дурний! Ти ж знаєш, що я тебе люблю.
Мабуть, справжній чоловік на моєму місці мав поводитися не так, але я запитав:
— І хто ж він?
— Яка тобі різниця? — вона знову глянула в очі.
— Ну так. Для загальної освіти. Він хоч багатий?
— Все, як треба.
— Не гонщик?
Вона повела бровами, намагаючись зрозуміти:
— А–а. Ти про це… Ні. Не гонщик і навіть не глядач.
— Але ж ти — насправді теж гонщиця.
— Не знаю, — Сапула нетерпляче стукнула ногою. — Відпусти мене! Я більше не можу.
— А якщо все–таки не зможеш з ним, без гонок?
— Зможу, — сказала вона настільки буденно, що я відчув за цим якусь неймовірну впевненість.
Я мовчки дивився на неї, і вона довго витримувала цей погляд. Аж поки зітхнула:
— Сергійку, я вагітна.
— Та ну?
— Оце тобі й ну. І не від тебе.
— Ти впевнена?
Я знову спробував спіймати її погляд, але вона не підвела очі, а тільки кивнула.
— І коли це сталося? — запитав я і одразу пригадав останню сварку з приводу розділу майна. — А–а.
Вона посміхнулася, немовби прочитавши мої думки.
— А як же я? — запитав, відчуваючи, що остаточно втрачаю ґрунт під ногами.
— Візьмеш собі іншу. Молодшу.
— Де?
— Та будь–де. Почни з секретарки. І щоб обов’язково вела щоденник у журналі передачі справ.
Я відчув, що в грудях забракло повітря. Очі самі собою наповнилися вологою. Оцього тільки не вистачало — заплакати на плечі в коханки.
— Повір, я зробила все, щоб моя зрада мінімально відбилася на тобі, — сказала Катька.
Глибокий видих через ніс зазвичай тамує емоції. Допоміг він і цього разу.
— Та облиш.
— Це — правда.
З цими словами Сапула підвелась і повільно попрямувала до дверей.
Я бачив її краєм ока, не обертаючись. Почуте крутилося в голові і ніяк не хотіло вкладатись у рамки. Здається, в орлянку програв все–таки я, хоч монетку кидала Катька.
А вона тим часом зупинилася на порозі, теж не обернувшись.
— Вибач, що я так, — кинула через плече. — Потім окремо подзвоню, щоб попрощатися.
Останні слова прозвучали настільки несподівано, що я знову не знайшовся з відповіддю, тільки мовчки спостерігав, як моя заступниця у приймальні вдягає пальто, а потім зникає за вхідними дверима. Мимоволі глянувши у вікно, я побачив, як міцний лисун на стоянці відкриває перед нею дверцята сріблястого джипа. Здається, цей персонаж був колись мені рекомендований в якості власника страхової компанії. Тим часом лисун вмостився за кермом, і машина, стартувавши з прокрутами, стрімко вилетіла з тісного подвір’я.
Он воно як, виявляється.
А ще казала, що він — не гонщик.
Я ішов від метро Арсенальна вже звичним маршрутом — вниз до Хрещатика. За останні кілька днів я проходив тут стільки разів, скільки, мабуть, за все життя не спромігся — і вдень, і ввечері, і вночі, коли ще працює метрополітен, і рано–вранці, коли він тільки–тільки відкривається. Зараз навкруги юрмилися люди, вони займали обидва тротуари і навіть одну смугу проїжджої частини, але водії переносили це спокійно, хіба що, пригальмовуючи перед найбільш нахабними, сурмили у простір трискладовий пароль опозиції: «Фа–фа–фа!» — «Ю–щен–ко!» — «Фа–фа–фа!».
На антенах машин були пов’язані помаранчеві стрічки. На гілках дерев у Маріїнському парку були пов’язані помаранчеві стрічки, на головах та руках перехожих, на нашийниках собак, на балконах, перилах, дверях — скрізь, де тільки можна, виднілися ознаки нової помаранчевої моди. У вітринах крамниць манекени хизувалися помаранчевими светрами та рукавичками. Хлопці, пов’язані помаранчевими шарфами, несли в руках вудки з помаранчевими прапорами і написами «Так!». Слово «Так» виднілося повсюдно — надруковане на дощовиках, вишите на шапочках, намальоване на саморобних плакатах, немовби мантра таємної релігії, ознака належності до обраних, точніше, до тих, хто обирає.