— Це — само собою. А ще?
Ми мовчки перезирнулися. Розмова зробила настільки несподіваний пірует, що заготованої відповіді ні в кого не знайшлося.
— А те, що ти, Серьога, повинен одразу до мене звертатися напряму. І стільки разів, скільки буде потрібно. Бо інакше кожен мій заступник може стати головнішим за мене.
— Геніально! — резюмував Павлюк–паша.
— Потужно, — додав генерал.
А я подумав, що, попри глибоку філософію, міністру не завадило б хоч трошки уявляти, що насправді коїться у його відомстві. І про те, що звертатися з діловими питаннями напряму — найдурніше, що можна вигадати. Він, звісно, пообіцяє розібратися, але далі у будь–який спосіб уникатиме конкретної відповіді, бо з п’яних очей світ виглядає зрозумілішим, а власна могутність — більшою, ніж є насправді. Адже насправді звільнити держслужбовця навіть за санкції міністра — справа не така проста. От якби Ґенек взяв його на гарячому — інша річ, але наш бравий кавалергард зараз гучно підсміювався дурнуватим сентенціям «не першої, але й не другої людини», та й взагалі він не був охочий до конкретних, а тим більше продуктивних дій.
— Ну, тоді я побіг. Всім — пока, — Віталік тим часом підвівся і за колгоспною звичкою став послідовно тиснути усім руки.
— Пока! — озвався Ґенек.
— До побачення, — ґречно мовив я. А коли завершилося прощання з господарем кабінету і за міністром закрилися двері, уточнив у простір. — І що, у такому стані він поїде керувати міністерством?
— Щоб ти знав, керувати в нашій країні можна тільки у такому стані. Інакше збожеволієш, — мудро зауважив Паша. — Якби керівники не пили, все вже давно розвалилося б до бісової мами.
— Це ти у міністра філософії набрався? — поцікавився я. — Хоча, з іншого боку, теорему Ґеделя ніхто не відміняв.
Молодий генерал здивовано підвів брови — у КГБшних академіях такого не проходили. От вона — перевага технічної освіти, а точніше наукової роботи, якою я займався на старших курсах, коли ще планував працювати за фахом.
— Це з вищої математики, — пояснив я і з міркувань гуманізму додав. — Теорема про те, що послідовність і регулярність рано чи пізно призводять до суперечності. А якщо періодично напиватися, то можна ще якось жити.
— Бачиш! Математик, а розуміє! — Паша потер долоні. — Чуєш, Ґенек?
— Та взагалі, супер! — генерал уже вдруге за сьогоднішню зустріч поплескав мене по плечу.
Чого ця гебешна морда до мене вчепилася? Проте, окрім цього питання, я мав ще декілька:
— Хотів би уточнити з приводу москалів. Що це за історія?
— Москвичів, — поправив з посмішкою генерал.
У мене не було настрою заглиблюватися у філологічну полеміку, тому я просто перевів запитальний погляд на Пашу.
— Та звичайна історія. Вивів на мене віце–прем’єр москвичів, — він зиркнув на генерала, потім перевів погляд на мене і посміхнувся. — Чи москалів. Виявилося — наші давні знайомі. Пам’ятаєш свого друга, Франкенштейна?
— Вовку? Зачекай, у них же там ніби проблеми.
— Викрутилися. Знаєш, як це робиться — там лягли, там нахилилися.
Господар кабінету зареготав — і Ґенек приєднався до веселощів своїм казенним сміхом. Сміявся він якось сухо, самими губами і так, неначе будь–якої миті готовий був спинитися. Зазвичай людський сміх має свій цикл, як музика — початок, кульмінація і кода, але Ґенек хихотів рівно, якщо не сказати одноманітно, й уривав сміх абсолютно нелогічно — за якоюсь внутрішньою командою. Гебешники навіть тут залишаються гебешниками.
— Тільки ти мою позицію в цьому питанні знаєш, — зауважив я поперек веселощів. — Такі варіанти — без мене. Я під них не лягатиму і не нахилятимусь.
Паша припинив сміх і замахав своїми довгими руками:
— Твою позицію ніхто не чіпає. Це бізнес. Тільки бізнес.
— Настільки не любить москалів? — запитав Ґенек.
— Маю право, — відрізав я.
— Поважаю принципових людей! — генерал уже втретє потягнувся до мого плеча. Що це з ним сьогодні?
— Так я тобі любити і не пропоную, — повів далі Паша. — З’їздиш, подивишся. Там тепер цілий холдінг. Різні бізнеси. Вони тобі розкажуть і покажуть. А ти їм розкажи про наші можливості, — він коротко хихотнув. — Хай бояться. Тільки дивися, не розкривай ніяких ноу–хау.
— Постараюся.
— Тим краще. Значить, ми в тобі не помилилися. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, так казав класик?
— Товариш москаль, на Україну зуби не скаль, — відповів і я цитатою.
І тут Ґенек зауважив ні сіло ні впало:
— На Серьогу можна покластися.
— Ти в цьому сумнівався? — уточнив Паша.
— Ні, але після вчорашнього…
— Вчорашнього? — в один голос здивувалися ми.
Ґенек повів своєю чорнявою головою: