І саме тому побачив Пашу.
Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто — до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк–паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з–під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик — пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.
Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.
Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив — можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.
Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?
Все просто. Паші остогидло брехати — і ось він тут, разом із народом.
Я вголос розреготався такій своїй думці. Це й справді було смішно — Паші остогидло брехати! Ви б іще сказали — Кучмі остогидло брехати. Чи Януковичу. Брехня — професія політиків. Їм швидше остогидне жити, ніж брехати. В глибинах мозку майнула думка — пощастило Паші, що він не так часто світив власною мармизою на телебаченні, бо інакше попри усю революційну миролюбність люди розірвали б його на шматки.
На сцені змінювались оратори, які говорили одне й те саме — але людей на Майдані це влаштовувало. Вони аплодували не словам, а персонам — може тому, що, власне, жодних справжніх, вартих аплодисментів слів сказано не було. З репродукторів долинала звична вже жуйка — сталися фальсифікації, не допустимо, вимагаємо і т. д. Я це чув уже кілька днів по телевізору, радіо, і на цій сцені подібні промови звучали не вперше, ба навіть не всоте.
А Паша тим часом пройшов до бічного проходу і — диво дивне — видряпався по сходах на самісіньку сцену. Я уважно спостерігав: адже якщо у звичайних людей Пашине обличчя не викликало жодних асоціацій, то присутні на трибуні аж надто добре знали, хто до них приєднався. От–от повинен був початися скандал, може, навіть і гірше, бо ніщо так не піднімає бойовий дух натовпу, як публічне побиття ворога.
А проте персони, що оточували помаранчевих лідерів, не особливо зреагували на Пашину появу — принаймні я не помітив якогось істотного руху. Хтось кивнув, хтось простягнув долоню для привітання — от, власне, і все.
І це вже був не просто нонсенс — цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся — але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?
Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром — олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…
І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати — бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру — хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд — саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.
Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки — немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.