— З вами? Складно сказати.
— Що значить, складно? — здивувалася вона. — А це?
— Це? — я подивився на помаранчеву стрічку на своєму лацкані і розвів руками. — Це мені пов’язали. У вас не питають.
— Точно, — засміялася Хмаринка. — Чужі тут не ходять. А ходімо, я вас кавою пригощу. Змерзли, мабуть?
— Змерз? Мабуть, і справді трохи змерз. Пальто — це одяг для машини, а не для вулиці.
Хмаринка знову засміялася. Не знаю, чому — може тому, що зараз усі були рівні — роботодавці та працівники, секретарки та директори. А може, просто через молодість та легку вдачу. А може через те, що тут, на бруківці Майдану, люди взагалі дуже багато посміхалися — на відміну від стурбованих персонажів на сцені.
— То ходім? — вона простягнула мені руку, немов дитині.
І я взявся за цю руку у наївній вовняній рукавичці, таку невеличку, але впевнену у власній силі та правоті.
Ми йшли Хрещатиком повз наметове містечко із сотнями гасел та табличок. Біля вогнищ, розпалених у залізних діжках, грілися шмаркаті революціонери. Втім, не тільки шмаркаті — серед жителів наметового містечка багато хто був старшого віку, ба навіть траплялися зовсім сиві.
— Разом нас багато, нас не подолати, — співав магнітофон. — Фальсифікаціям — ні, провокаціям — ні, понятіям — ні, ні — брехні.
А поруч в автофургоні працював велетенський телевізор, з якого три модельки наївними голосами вимагали: «Любий, кохай мене! Палко, шалено, неначе востаннє!..» Такі звичні на домашньому чи офісному екрані, тут, на Майдані, вони виглядали прибульцями з іншої планети — з усіма своїми голими ногами, дитячими гримасками, сексуальними поглядами. Але я також був тут скоріше прибульцем. Цікаво, хто з нас насправді є вигаданим — я з трьома модельками в телевізорі, а чи цей велетенський табір посеред української столиці?
Я йшов за своєю поводиркою, слухаючись найменшого руху її пальців, і відчував себе тріскою, що несеться разом із весняним струмком кудись у невідомий край. І дивно — чим далі від сцени ми віддалялися, тим вільніше мені дихалося.
Біля ЦУМу Хмаринка повела мене у прохід між поставленими сторч палетами, які слугували тут парканом.
— Це зі мною, — кинула вона зарослому хлопцеві з дитячими пухлими щоками, а він серйозно так кивнув у відповідь.
Ми зайшли до великого військового намету, в якому юрмилося півтора десятка людей. Судячи з усього, тут містилися медпункт, кухня та штаб одночасно.
— Доброго здоров’я! — привітався я.
— Кучму — геть! — відгукнувся хтось. Інші засміялися.
Це були переважно студенти — та воно й зрозуміло, бо паперова табличка на вході свідчила, що ми знаходимося в університетському таборі.
Хмаринка підвела мене до столика в кутку, за яким порядкували двоє — один з козацьким чубом робив бутерброди, другий, чорнявий, схилився над консервними банками.
— Дивіться, кого я вам привела! — радісно сказала моя секретарка, немовби розвідниця, що захопила «язика». — Це мій колишній шеф. Він теж із нами.
Чубатий подивився на мене з недовірою, і його погляд здався мені знайомим.
— Сергію Миколайовичу, я вас хочу познайомити зі своїм хлопцем.
— Своїм хлопцем? — для мене ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.
— Так, знайомтеся. Це — Богдан. Богдане, це Сергій Миколайович.
Чорнявий підвів голову від консервів і автоматично витер руку об штани. Витер і закляк на місці. Та і я закляк. Тому що переді мною стояв мій власний син.
— Ти? — запитав я, тому що мав уже сьогодні одну галюцинацію.
— Я.
— Ви знайомі? — здивувалася Хмаринка.
— Трохи, — зізнався я. — Це і є ваш хлопець?
— Так, — вона радісно кивнула.
— І що він тут робить?
— Відкриває консерви. Знаєте, скільки треба відкрити, щоб усіх нагодувать?
Я подивився — стіл та підлогу вкривали бляшанки із явними слідами насильства, залишеними ножем мого сина.
— Він відкриває консерви? — моєму здивуванню не було меж.
— А що тут такого? — Хмаринка розгублено переводила очі з Богдана на мене і назад.
— І давно?
— Третій день.
— Це правда? — обернувся я до сина.
— Так, — сказав він гордо. — Я навіть мозолі натер.
Ні, це було вже просто неможливим. Десь у глибині душі я ще міг допустити, що не відчуваю власного народу, який може від єдиного слова отак от спалахнути, може зібратися, виступити, як одне ціле… Але син! Свого сина я знав значно краще, ніж свій народ, тому готовий був заприсягтися — мій син не може натерти мозолів, хіба що мишкою від комп’ютера. Мій син не може три дні в наметі відкривати консерви. І мій син не може бути хлопцем Хмаринки.