— Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив — викинув — взяв нову.
— А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.
— Я. Це був я.
— Правда? А подумали на Кольку.
— Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.
Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто–таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.
— Ой! — сміється Катька.
— Зачекай, я сам, — нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут–таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.
— Куди ти знову поспішаєш? — дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни — і ми беремося до справи просто тут–таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от–от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.
Врешті–решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна — туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.
— Дякую тобі, — кажу щиро.
— Це я тобі дякую. Ти ж працював.
— Ти теж не лінувалася.
— Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.
Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють. Але цього я вголос не кажу.
— Ти взагалі у мене не лінива.
— У нашому селі всі такі.
— Не знаю, не знаю. Всіх не пробував. Тільки одну.
— Тоді повір на слово, — вона сміється. — Я, щоправда, теж уже давно не в селі. Звичайна міська курва.
— Ту ну! Ти більше схожа на відьму.
— Відьми — то в селі. А у місті — курви. Думаєш, що про мене сусіди говорять? Поїхала трусити подолом.
— Яка різниця? Хай говорять.
— Та хай.
Ми помовчали деякий час, поки Катька знову посміхнулася:
— А, до речі, про наше село. Знаєш, що мене хрестили і в піонери приймали в одній тій самій церкві?
Я здивовано звів брови:
— Як це?
— А отак. Була собі церква. Мене там і похрестили, ну як усіх. А потім взялися будувати меморіальний комплекс на честь форсування Дніпра. Лютізький плацдарм. Попа вигнали, дзвони зняли, а в церкві зробили музей. От нас там у піонери і приймали — цілий клас.
— Смішно. Іще б повінчатися у тій самій церкві…
— Це запросто. Там зараз знову служать.
Спогади про дитинство у нас поділяються на дві частини: спільні для двох — південні, і київські — персонально Катьчині.
— А мене приймали в парку, під вербами. Пам’ятаєш, наші розкішні плакучі верби біля пам’ятника матросу? Їх, до речі, уже спиляли.
— Та ну, куди там вашому матросу до нашого Лютізького плацдарму!
— Матрос не мій, а наш із тобою.
— Та пам’ятаю я того матроса! У нашому селі, до речі, теж така братська могила була, тільки з солдатом, а не з матросом. А потім її знесли, бо не вписувалась у проект меморіалу.
Я кивнув:
— І це логічно. Сама подумай: тут цілий меморіал, а тут якась задрипана братська могила. Що важливіше?
Катька зітхнула:
— Наші баби показали, що важливіше. Вони прокляли той меморіал — і він взяв, та й провалився в землю.
— Як провалився?
— А отак, по пояс. У братську могилу провалився. Покійники зітліли і не схотіли тримати на собі чужий пам’ятник.
Я похитав головою:
— Які ж тоді були покидьки! Просто на голову не налазить!
— Хто покидьки?
— Комуністи.
— Тоді чого це «були»? Вони й залишаються. Взяти хоч би твого Ґенека.
— Він не комуніст.
— Та ну?
Тут вона має рацію, Ґенек, безперечно, був у партії, та й контора є конторою, як не назви — КГБ, СБУ, ФСБ.
— Ні, ну ти скажи, будь ласка, — гола Катька привстала з крісла і дивиться на мене серйозними очима. — Яка паскуда! На що він розраховував, коли прислав цього?
Мені ліньки сперечатися з нею, крім того, говорити про роботу під час сексу — ознака поганого тону. Тому скориставшись зручною позицією, я спробував грайливо ущипнути за звабливу пипку, але тут–таки отримав по руках.