— Дякую.
Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дівчини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?
Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.
— Ну що ти, як маленька!
— Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.
— Ну, зараз же думаю?
— То це тільки зараз. А раніше?
— І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.
— Було б що пам’ятати, — вже майже миролюбно зітхнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. — Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?
— Тобі що, подорожей не вистачає?
— Так я хочу з тобо–ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?
Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.
— Спомнила баба, як дівкою була!
— А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?
Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею–фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:
— Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.
— Батько–мати? — підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.
В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору — не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся — я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх — слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь–якій комбінації.
Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була — от тільки на міміці заощаджувала.
— Батько–мати, а разом батькомати. Правда, смішно?
— Дуже, — Ірка картинно повела головою. — Він теж так називає?
— Ну що ти! — заперечив я без особливої певності. — Богданчик у нас зразковий син.
— Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.
— Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.
— Це швидше ми — покоління пепсі. А вони — покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!
Я посміхнувся:
— Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.
— Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.
Що є — то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд — навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.
— Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.
— А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?
— Хочеш бути бабусею?
— Бабусею не хочу. А от онуків — хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.
Я знизав плечима:
— Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.
Вона махнула рукою:
— Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки — молодшою.
Ти диви, просто–таки філософія!
— І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?
Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів — в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік — егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.
— Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?
— Та начебто з’явилася якась — тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?
— Ну от, бачиш.
— Та бачу. І бачу, що це — не варіант. І потім, хіба це любов — суцільні СМСки?