— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.
— Здрастє–пажалста, — відповів я в тон.
За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.
— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.
Ми теж не стали напружувати його іноземною.
— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.
— Я за нею добре доглядаю.
— Ой, не примазуйся! Доглядає він!
Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце–президентом одного з великих торгово–фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.
— Я зарезервував для вас номер у гольф–клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.
Дружина кинула оком через плече:
— Ці? Вони в готелі поселяться.
— Вас зустрічають? — потурбувався я.
— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.
— Сьогодні зйомки?
— Сьогодні, завтра. Як управимося.
— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?
— Нахабіно. Гольф–клуб в Нахабіно.
— Тоді па–па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно–рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!
Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:
— Оце вже твій розмір!
— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.
Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.
— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.
— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.
Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.
Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.