— Як ви тут їздите?
— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.
— А на метро їздити в падло?
Франкенштейн посміхнувся:
— Так там свої пробки.
— Ну–ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.
— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.
— А конкретніше?
— Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР–залі.
— Зрозуміло.
Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.
— Тобто ми зараз…
— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф–клубу на побачення з главарем.
Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з–за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.
Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.
— Ходім.
У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.
— Це все ваше? — здивувався я.
— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.
— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?
Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.
— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.
— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?
— От і перевіримо, — Вова коротко хихотнув. — У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР–зеком. VIР–зеком суворого режиму.
Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.
— Тут у нас сидять віце–президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.
Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі — у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.
— З ким ти волів би зустрітися?
Я знизав плечима:
— А у вас великий вибір?
— Аж надто, — гмикнув Вова. — Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?
— Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія — це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.
— Підрахунок голосів, — задумливо повторив Вова. — Тоді нам може придатися віце–президент з АйТі. Як ти гадаєш?
— Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.
— Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, — Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.
Я скептично прослідкував за його жестом.
— Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво — це розмова.
— Значить наступний — Ріал Естейт.
— Ріал Естейт, — почухав я потилицю.
В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.
— Ну гаразд, — сказав я. — А інвестиціями у вас хто займається?