Выбрать главу

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, — Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. — У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

— А чому це маленький? — раптом образився водій.

— Вас тоді ще не було, — відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

— Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

— А син його потім спалив оригінал.

— Було й таке, — погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з–за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів — певно, звикли до подібних трюків.

— Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

— Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

— Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з–під лоба.

— Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

— Чого зупинили?

— Це ми не вас. Першу машину. Перевірка документів.

— А нас тоді чому перевіряєте?

— Так ви ж самі зупинилися, — зіщулився мент. — Ну, все гаразд. Їжджайте, — він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

— Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? — поцікавився я у Франкенштейна. — Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.

— Це точно.

— Ну й чому?

— Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

— А–а.

— Та ти розумієш… Веземо ми з ним тут одного нашого мера — тобто який нас у себе прикриває, а ми його — тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?