— Мужчини! У вас буде закурить?
Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.
Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.
— Дякую, мужчини.
Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники — різнокаліберні стрижені хлопці.
— Що це було? — уточнив я у Вови.
— Не базарь, — несподівано грубо відповів він.
До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш — закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів–братів. З чого ж вони її тут женуть?
Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.
— Не подобається?
Я тактовно промовчав.
— Ваша горілка краща, — кивнув Франкенштейн. — А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?
— Мабуть, тому, що наша горить?
— Точно. До речі, це й було ноу–хау Дмитра Менделєєва.
— В смислі?
— В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?
Я розвів руками:
— Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.
— А чому саме сорок? — хитро примружився Франкенштейн.
Отут уже змішався я.
— І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.
— Сідай, два, — Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. — Сорок градусів — це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.
— І що? — не зрозумів я.
— А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.
А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.
— Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! — я жартома постукав пальцем по його голові. — Розвідник і є розвідник.
Він задоволено засміявся.
— Доброго вечора! — долинув ззаду незнайомий голос.
Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.
— Ви дозволите?
— Прошу, — широким жестом запропонував Франкенштейн. — Вип’єте?
На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.
— Сідай, братан, — він кинув на нас уважним поглядом. — Це — мій братан.
Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.
— А ти сам звідки, братішка?
— З Самари, — раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто — не знаю.
Більшенький похмуро похитав головою.
— Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.
Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.
— Пригощайтеся.
Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.
— За здоров’я!
Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!
Русявий зазирнув мені в обличчя:
— А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?
— Допомагають? — я зиркнув на Вову.
— Так, — русявий відслідкував мій погляд. — До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.
— А–а. Це добре.
— Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?
— Треба, — посміхнувся я.
— Братішка, — звернувся раптом русявий до Вови. — А чого це він сміється?
— Він не сміється, — твердо заперечив Франкенштейн.
Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний — без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою — і посмішка сама собою злізла з моїх губ.