— Він не сміється, — ще раз нагадав Вова. — Вам здалося.
— Коли мені здається, я не говорю, — олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.
У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина — хіба це гріх?
— Доброго вечора! — раптом почулося з іншого боку.
Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі — великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним — скоріш за все, колишнім спортсменом.
Братки разом із нами підвелися з–за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.
— Ігор, — простягнув мені руку спортсмен.
— Сергій.
— Це — ваші гості? — шанобливо запитав Елвіса русявий браток.
— Так, — радісно відгукнувся той. — Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.
— Не будемо вам заважати.
— Яке там заважати! Що ви!
— На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.
— Ну, як знаєте.
— Гарного відпочинку! — хлопці вийшли з–за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.
Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.
— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?
Франкенштейн знизав плечима:
— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.
Я засумнівався:
— І що, просто тут, у гольф–клубі, почали б розбиратися?
— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.
— Так я ж завтра тю–тю і додому.
Франкенштейн поплескав мене по плечу:
— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.
— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.
Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена–Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.
— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.
— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.
Знов–здоров.
— Так. В Україні.
— Це тому що самостійність?
— Ні, просто так граматично правильно.
Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:
— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.
Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:
— Так спиздити ми і без вас можемо.
— Бу–га–га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!
Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.
Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.
— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.
Я тільки плечима знизав.
— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.
Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.
— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.
— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.
— Правда? — зацікавився я. — Я теж колись починав з театру.
Елвіс коротко хихотнув.
— То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят — авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував — ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.