Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом — він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно–недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт — той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів–бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті–решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.
— Как погодка в Москвє?
— А ти звідки знаєш? — здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.
— А хіба то секрет? Мені твоя секретарка по телефону сказала.
Он воно як. Цікаво, це ще Хмаринка, чи вже нова відмітилася?
— Та ні, не секрет. Просто секретарки забагато патякають. Уявляєш, одна навіть в журналі передачі змін почала вести особистий щоденник.
— Інтимний? — підняв брову Мирослав.
— На жаль, ні. Дівоча маячня — хто кого яблучком пригостив. Довелося вигнати.
— І то вірно. Якби інтимний — можна було б нишком читати, то був би — люкс. А про яблучка… Хоча, знаєш, питання, хто кого пригостив яблучком, має глибокі історичні корені. Один вар’ят пригостив був не ту — і закінчилося війною. Троянською.
Як справжній патріот Галичини Мирослав не цурався колоритної тамтешньої «ґвари», в межах розуміння співрозмовника, зрозуміло. Межі мого розуміння були досить широкими.
— Отож, я й не хочу війни. Зараз у Москві навоювався по саме нікуди. Ти навіть не уявляєш, що там насправді діється!
Мирослав розтягнув свої пластичні губи у скептичній посмішці:
— Третій Рим?
— Швишде другий Содом. Гроші — рікою, американські супертехнології, арабські розкоші, і одночасно у гольф–клубі, крутому до неможливості, братва розводить лохів на тьолках. Запускають голих у басейн і хто клюне — ставлять на бабки.
— А ти що там робив, у гольф–клубі?
Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:
— Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.
Мирослав присвиснув:
— Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.
— Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ — як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта — це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто — або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.
Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне — мрія будь–якого скульптора — обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив — риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.
— Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою — трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі — бо хто зараз не обготовлює? А тут — практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.
— Люкс!
— Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф–клубів залишили бандюкам.
Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.
— Це логічно, — він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. — Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.
— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».