— Хто його пустив?
— Але ж він з Америки…
— Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?
— Ні. Я просто думала…
— Думати — не твоя робота, зрозуміла? Твоя робота — виконувати те, що скажуть!
— Він мені паспорт показував…
— І що? Ти вперше паспорт побачила?
— Американський — так.
— А французький паспорт колись бачила? Чи англійський?
— Ні.
— А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспортів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати?
— Але ж це Америка…
— І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас — Україна. Це тобі зрозуміло?
— Так…
Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися — собі дорожче. Я залишився біля вікна.
Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.
— Ну, як справи? — у її голосі відчувалося просте жіноче задоволення.
— Ніяк. Стоїть.
— А коли хтось чужий візьме? Перехожий?
— Во спитала!
— Сергію, це ж двісті тисяч!
— Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?
Сапула розвела руками:
— Дурдом якийсь… Слухай, а якщо він його підмінив? Якщо там всередині газети?
Я посміхнувся:
— Ну, якщо замінив, то нема чого переживати. Будемо просто пити каву і дивитися. Але це навряд. Це треба бути фокусником, та й смислу немає — а що, коли я здамся, вийду та заберу, а там всередині газети, думаєш, після цього він зможе повирішувати свої справи у міністерстві?
Отак от, не було сьогодні іншої роботи, крім як сидіти біля вікна! Сапула зварила кави, демонстративно ігноруючи секретарку, до обов’язків якої входили подібні речі. Жіночі змагання — справа тонка. Вони, зокрема надають значення всіляким дурощам, як, наприклад, те, хто цього разу буде піклуватися про начальство. Зараз Хмаринку покарали, не допустивши до мене, і — головне — її це реально зачепило, якщо орієнтуватися за виразом заплаканих очей. Скільки буду жити, все одно не зрозумію.
— Знаєш, що вона учудила, коли вперше прийшла до офісу? — Катьчин голос вивів мене із задумливості.
— Ти про кого?
— Думаєш, я не помітила, як ти дивився у приймальню? Хмаринка твоя.
Ні, це неможливо, скоро вже дихнути не можна буде, щоб не нарватися на оргвисновки.
— Ну? — спитав я, удаючи байдужість, щоб зіскочити з теми.
— Знімає пальто і питає: «А що це у вас таке гарне?» Потім подивилася: «А! Це дзеркало!» — Сапула зробила ефектну паузу, щоб я міг оцінити усю двозначність ситуації.
— Що, прямо так і сказала?
— Слово честі. Я одразу зрозуміла, що тобі така точно сподобається. Сивина в бороду.
Я примирливо засміявся:
— Не тільки мені. Тут міністр на днях забігав. Вона каву принесла, він сюди–туди, бараньї яйця, посмішки. Потім каже: «Яка струнка фігурка! Таку і в піст не гріх».
— Тільки спробуй! — погрозливо звела брови Сапула.
— Так це ж не я, це ж міністр!
— Тим більше! Йому що, у міністерстві своїх мало? Тут чужа територія.
— Твоя, чи що?
— От дурний. — Катька виразно постукала пальцем по скроні. — Твоя, чия ж іще?
Я замислено покрутив чашку з кавою.
— Катю, щось я не вкурив. З одного боку ти кажеш, що секретарка — моя територія. А з іншого — тільки спробуй…
— Тому що я тебе приб’ю.
— Нелогічно.
— Зате з гарантією.
От і поговорили. Найцікавіше, що Сапула і справді так думає.
Ми просиділи перед вікном майже годину, а валізка з двомастами тисячами доларів стояла мирно собі попід дверима. Цікаво, а якщо зараз прийде черговий візитер? Що буде? Не встиг я про це подумати, коли у вікні промайнула тінь — хтось піднімався сходами.
— Катько, диви!
Сапула підвелася зі стільця, перетворившись на суцільну увагу. Та я і сам ладен був стати локатором, щоб через стіну вловити кожен звук та порух. На ґанку з’явилася чоловіча постать. Зупинилася біля валізки, потім нагнулася до неї. І тут стало видно, хто це — ну звісно, мій новий знайомий, Леон Бердичівський, володар сліпучої посмішки і паспорта з «лисим орлом».
Я з полегшенням розсміявся.
— Він? — одразу зрозуміла все Сапула.
— Він. А ти думала, у світі є людина, що залишить біля дверей двісті штук без нагляду?
Пан, чи то містер Бердичівський озирнувся навкруги, підняв дипломат і пішов донизу сходами.
Вечірній Київ — це окрема тема. І не тому, що так зветься міська газета та шоколадні цукерки. А через те, що ліхтарі, які спалахують над асфальтом вулиць, згортають простір навколо тебе і обплітають місто коконом прозорого павутиння, так, немовби єдине, що залишилося у Всесвіті, — вечірній Київ. Вічний Київ, що летить своєю траєкторією, приймаючи удари метеоритних дощів та комет, але не відхиляється від орбіти ні на міліметр. У м’якому сидінні автомобіля ввечері відчуваєш себе астронавтом.