Ми їдемо набережною, і нічні вогні віддзеркалюються у темній воді Дніпра, вивертаючи Галактику сподом догори. За кермом — Володар Колес, як зве його Сапула, або Володя, як кличу його я. Із заднього сидіння видно тільки вухо та стрижену потилицю, яка майже напряму, без шиї приторочена до масивних внаслідок пошани до українських кулінарних традицій плечей, а також одне око у дзеркалі заднього виду. Мій шофер трохи нагадує колобка і рухається теж відповідно — ніби перекочується з боку на бік — можливо від того, що завдяки сидячій роботі хребет його втратив гнучкість, а може й від природи тієї гнучкості не було.
Володя знає Київ краще за головного архітектора, тому що служив колись у ескорті — не тому, де працюють дорогі шльондри, а справжньому ескорті, при формі та на мотоциклах. Колись це було модно — космонавти, іноземні президенти та й наші великі бонзи їздили у супроводі мотоциклістів, які, попри парадний вигляд, у мене особисто викликали асоціації хіба з конвоєм.
Зараз Володя демонструє топографічні чудеса, обминаючи розриті київські вулиці. А на дозвіллі він ще виконує роль механіка для родинної та офісних машин — контролює, щоб майстри на сервісі нічого зайвого не відкрутили.
— Може радіо ввімкнути?
— Яке?
— І то правда.
Єдину вільну від всеохопної російської попси станцію нещодавно грохнули, ще й так жорстко, що господар ховався тепер за кордоном. І справа була не у джазі, який лунав там цілий день, а у занадто сміливих журналістах, які дозволяли собі говорити багато зайвого вночі. Замкнене коло — колись «музику товстих»[2] гнобили через те, що відволікала від побудови комунізму, тепер вона постраждала за компанію з тими, хто відволікає від побудови кучмівського варіанту капіталізму.
— Миколайовичу, що ж це буде? — озивається раптом Володар Колес, не обертаючись, але його уважні очі спостерігають за мною у дзеркалі.
— Ти про що?
Він знизує плечима.
— Та якось хмари згущаються.
Звісно, це не про погоду, погода сьогодні була сонячною. Це про ситуацію в країні. А що я можу сказати про ситуацію в країні? Краще вже про погоду, воно якось зрозуміліше.
— Згущаються, — киваю я.
— Вони ж не зупиняться, — веде далі Володя.
— Не знаю, — брешу я.
— Ні, вони не зупиняться. Але ж і люди не залізні.
— А що люди? Їсти є що. Пити є що. Вдома у кожного тепла цицька. Куди вони рипнуться? — кажу. — Українці вайлуваті.
— Неправда ваша. А на Кавказі хто воював? В Абхазії? Хлопці казали, що там тільки на наших все трималося. Грузини — ніякі.
— Порівняв! То ж за кордоном. Наші завжди добре воювали за чужу землю. А як за своє — то не виходило.
— Чому так? — очі знову з цікавістю зустрічають мій погляд у дзеркалі заднього огляду.
Володя полюбляє розмови на філософські теми. Особливо ввечері, коли мій мобільник замовкає, а голова стає здатною до узагальнень.
— Хто зна. Може, тому що у наймах гроші платять. Уяви собі: вертається козак з війни, трофеї привозить, подарунки для жінки. Вона бачить, що є дохід, значить чоловік справу робив. Чарку наливає, ліжко стелить. А коли своє обороняв? Приходить додому поранений і без грошей — хто ж за його ж власне йому заплатить? А з загарбників хіба багато візьмеш, навіть якщо переможеш? Тоді й жінка зразу: ах ти, гаспид, знову побився! Поле неоране, город некопаний, а він замість робити лізе у бійку!
Володя сміється. Своїми запитаннями він будить в мені демона філософії, який зазвичай ховається, пришиблений бізнес–метушнею, а у такі хвилини розправляє хвоста.
— Це ви точно сказали! Жінкам тільки й треба, щоб заробіток був. Я по своїй бачу.
— Інстинкт. Проти нього не попреш.
— А як же інші, німці там чи англійці? У них що, нема інстинктів?
— У німців жінки знають своє місце. Хай би тільки якась Гретхен сказала своєму Гансу: не пущу на війну. А у нас, пам’ятаєш, як жінка забрала офіцера просто з аеродрому у Львові, коли відправляли миротворчий контингент до Іраку? На трибуні стоїть міністр оборони, а вона при всіх тягне свого чоловіка додому! І нічого, пішов, не застрелився від сорому. І погони з нього не зірвали, і міністр у відставку не подав.
— Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота — вмирати, коли скажуть. За що тебе годують–одягають? Не хочеш — іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати — дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?
2
Визначення джазу у статті класика совєтської літератури М. Горького, яка започаткувала його утиски.