— Ага, — каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.
— На здоров’я.
— Угу.
Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні — принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.
— Ти поговорив з ним? — чується Ірчин голос зі спальні.
— Поговорив, — гукаю у відповідь.
— І що?
— Обіцяв, що буде зупинятися, — щира брехня полегшує родинне спілкування.
— Добре, — приймає версію Ірка. — Не пий багато.
Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.
Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.
За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу — а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу — вона каже — знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».
Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя — просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка — витерти кров. Наша міліція нас береже.
На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні — як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.
За годину в роті стає гірко — від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну — і це добре.
Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. Її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.
— Ну! — бурчить вона незадоволено і відсувається.
«Ну — то й ну», — вирішую я, повертаюся на бік і миттєво засинаю, заморений довгим днем та вколиханий найкращим снодійним бізнесмена — коньяком.
Протягом останнього часу судових переслідувань зазнали «Українська правда», «Україна молода», «Львівська газета», чиниться тиск на «5 канал», припинено мовлення радіо «Континент», позбавлено сталих частот радіо «Свобода», не видано ліцензії на власні частоти для «Громадського радіо».
У кулуарах Верховної Ради на третьому поверсі відкрито виставку темників — інструкцій з висвітлення подій, що готуються Адміністрацією президента для державних і приватних медіа.
Події, які відбувалися навколо виборів мера у Мукачевому, можуть мати своє повторення під час виборів президента України у жовтні 2004 року.
Рік тому, коли мій друг і партнер Паша Павлюк зробився заступником голови спостережної ради у великому державному банку — одному з небагатьох, що іще не стали жертвами приватизації, — він перебрався до скляного банківського офісу на Антоновича. І знову, як під час минулих злетів на політичних каруселях, позаочі став іменуватися Павлюк–паша — прізвиськом одночасно статусним і злегка іронічним, бо на турецького пашу він не був схожий аж ніяк. Зовнішністю Паша найбільше нагадував героя радянського мультфільму «Мауглі», шакала Табакі. Помітна клаповухість, здиблене ріденьке волосся, через яке світилася шкіра, злегка обвислі щоки — таким він був навіть у молоді роки, коли ми познайомилися. Бізнесова та політична кар’єра не зробили його соліднішим. «Ти б хоч живіт відпустив», — казав я йому. Але схильність до алкоголю у комбінації зі спортивним минулим висушували його організм, тому жилавий невисокий депутат Павлюк аж ніяк не скидався на політичну фігуру. І цю свою ваду намагався компенсувати за рахунок дорогих годинників, оправ, перснів та іншої бізнес–біжутерії.
Звісно, побачивши подібну постать, ви ніколи не сприйняли б її всерйоз, і дарма. Я теж свого часу не вірив у Пашин потенціал, поки не побачив його в бою, реальному, рукопашному — цьому виду він віддав роки молодості — і не переконався, що за характером цей непоказний хлопець є справжнім воїном. Власне на цьому і тримався наш союз — от уже п’ятнадцять років ми разом переживали хвилини успіхів та години поразок, бо саме у таких пропорціях життя дарує нам свої щедроти.