IV. ЧАСТИНА
В ШТАБІ ДИВІЗІЇ. ЗУСТРІЧ З МОЄЮ ДІВЧИНОЮ. БІЙ ЗА БАНСЬКУ БИСТРИЦЮ. МАРШУЄМО НА ПІВДЕНЬ. НАЛЕТ У МАРБУРЗІ. ДИВІЗІЙНИЙ ШПИТАЛЬ. БОЇ ЗА ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ. ПРИСЯГА ПЕРЕД ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ. ЗНОВУ БОЇ. ПОПИВАЄМО. В ШПИТАЛІ. ГЕРОЙСТВО ЮСЬКА. НА ЗАХІД. ДЕ НАШІ ГОДИННИКИ? "РОЗПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНІ".
15 грудня 1944.
В такій дірі я далі сидіти не міг. Я взяв собі на один день відпустку до Жіліни, бо там був штаб Дивізії. В поїзді було одне місце, але я мусів відступити його пор. Горбачеві. Ще зайвий раз я переконався, що коли старший ранґою хоче те саме, що звичайний селепко, — треба йому віддати з пошаною першенство. Крім селепків є дві кляси вояків: старшини і підстаршини. Різниця між ними така, що другі до перших не належать.
В Жіліні, на будинку штабу, я прочитав оголошення, що на загальне бажання відбудеться прощальний концерт хору Гумініловича. Я пішов до хористів. Мені було все одно, що я буду робити, аби тільки я міг перебувати в місті. Виявилось, що мене можуть прийняти до хору, бо селепків з голосом мало, а ще менше таких, що вміють читати ноти. Голосу до співу в мене не було, був тільки до крику, а ноти можна навчитись читати. Усе залежало від штабу.
Я пішов туди.
В одній з кімнат зустрінув сивого вояка. Довкола нього лежали цілком не військові прилади, а саме, якісь долота й різаки. Він сам сидів у окулярах, над дошкою, і приглядався до неї уважно. Це був відомий чоловік, різьбар по дереву, Коверко. Я спитав його, куди і до кого мені звернутись? Він подивився на мене лагідно і сказав:
— Я, правда, належу до штабу, але нічого не знаю. Ви, пане шановний, ідіть на перший поверх.
Я видряпався нагору, чемно клацнув підковами симпатичному воякові. В кімнаті, на першому поверсі, я побачив Юрія Тиса. Він сидів нерухомо над паперами. Коли я по двох годинах виходив зі штабу, то він далі сидів у цій самій позиції. Його робота звалася: пропаґанда. А я думаю, що він писав тоді якесь своє оповідання.
У другій кімнаті був поручник Макарушка. Це наш великий чоловік, визначна особистість. А особистість — це людина, яку без вибору витягають з народу. Хто хоче знати, чому поручник Макарушка великий чоловік, хай прочитає передвоєнний журнал, на 8-ій сторінці. Там є все докладно написано. Його життя було дуже цікаве, але, на жаль, ми про нього нічого не знаємо. Як називається той журнал, я забув. Цей поручник носив його з собою цілий час, і показував різним людям, мені показав теж. Там і було написано, що він великий чоловік.
Я дивився на нього з захопленням. Бо ми мусимо собі брати за взірець наших великих людей, Хмельницького, Мазепу, Макарушку. Він теж не знав, куди мені йти.
Коли я вийшов у коридор і нерішуче стояв, не знаючи куди подітися, підійшов до мене якийсь поручник з великим носом.
— Ти, гуцуле, чого тут стоїш?
Це був поручник Феркуняк з Косова чи з Криворівні. Коли я розповів йому про мій голос і ноти, він сказав:
— Почекай трохи, підемо насамперед обідати.
Поручник Феркуняк запровадив мене в свою квартиру. Перед кам'яницею, в якій він мешкав, стояв на варті вояк. Ми увійшли до середини, але замість іти нагору, пішли вниз, до пивниць. Там мешкав цей поручник. Він відразу скинув пояс і шапку та почав смажити готові вже вареники.
Ми попоїли і попили таки добре. Тоді поручник Феркуняк каже:
— Ти чого приїхав до нас?
Я повторив йому все, і прохав допомогти мені в моїй справі.
— Я не знаю, хто полагоджує ці справи. А ти звідки?
— Зі Львова.
— Що? То ти не гуцул?
Його очі стали круглі від здивування, опісля від злости. Ніс почервонів. Він швидко прибрав решту вареників і пляшку.
— Геть звідси, селепку, не показуйся мені більше на очі! Геть! — кажу.
Я хотів відповісти, що я ніколи і нікому не казав, що я гуцул, але він не дав мені слова. Я вилетів з пивниці. Опісля довідався, що цей дім був централею розвідки Дивізії, а поручник Феркуняк - спец від горілок. Тоді я навчився від нього гуцульської старовинної пісні, яку ми собі при столі дружньо співали:
Іди, іди до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку.
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.