Про того вістуна казали, що одного разу він пішов з дівчиною купатися. Вона не наважувалася лізти у глибоку воду, стояла у воді по коліна. Та він хотів показати їй, який з нього спортовець і скочив зразу з берега в воду. Потім вийшов на беріг, і сказав:
— Панно Олю, я зараз буду скакати ще, потримайте мої зуби!
Оля несвідомо взяла їх у руки, але настрашилася і з криком кинула у воду.
— І-і-і, — застогнав вістун, — пропали мої шістсот марок.
— Чому шістсот? — опам'яталася Оля, — ви ж маєте ще триста в роті!
Ця Оля була, певне, вченим ботаніком. Вона казала, що кожна рожа мусить мати свій патик.
15 січня 1945.
В Польщі велика офензива большевиків. Ми дістали нову дивізійну газету "До бою". Попередня "До перемоги" перестала виходити. Нову зорганізував новий редактор — німець, за фахом столяр. Така й ця газета! Він твердий чоловік. Сказав нам: можна так, або так! Але ніколи: так, або не так!
20 січня 1945.
Був на концерті мистецької групи професора Туркевича. Грали, співали, танцювала Рома Прийма. Вечір був такий гарний, що я вернувся на квартиру, цілком захоплений Ромою.
Хтось заговорив до мене.
— Я вернувся з концерту, — кажу суворо, — і прошу мені в цьому не перешкоджати.
Ліг на солому і накрився з головою коцом.
21 січня 1945.
Був у Жіліні. Нагло відкликано там концерт професора Туркевича. Я вертаюсь до сотні.
Довідуюся, що відходимо зі Словаччини на південь. Ще далі від рідних міст і сіл. Селепки хочуть утікати цілими чотами до УПА.
Вечір. Приготування до маршу.
Юсько вернувся з міста. Був у театрі.
— Дуже гарна вистава була! — розповідає.
— А що грали?
— В першій дії він любить її, а вона його. В другій дії він любить її, а вона його. В третій дії він любить її, а вона його. Дуже гарна драма!
— Та яка ж це драма? В драмі має бути конфлікт!
— І є, селепку, є! Бо в усіх діях він є той же самий, а вона в кожній дії інша!
Далі я не розпитував. Не було часу.
25 січня 1945.
Цілими днями маршуємо. Мороз тисне. Хорунжий Трач готовий завернути з цілою сотнею до УПА. Ждуть тільки наказу. Від кого — не знаю, певне, від повстанців.
Маршую з 30-тим полком. Хорунжий о. Ратушинський скуповує по дорозі всі ковбаси. Вже має повний наплечник.
В якомусь селі прибігла до нас дівчина. Вона тут на роботі. З Батятич. Показує посвідку праці. Німець-бюрґермайстер дописав таке:
"Не може служити, як особистий документ! Тільки, як дівка до корови".
30 січня 1945.
В Маляцках заходимо до родини поручника Підгайного-Семаки. З'їли добру вечерю. Я відходжу далі.
Наша чота має двадцять людей. Ідемо цілий день. Минаємо містечко і багато сіл. Перед кожнім селом думаємо, що саме тут будемо квартирувати. Але ні. О 10-ій вечора нам кажуть, що до квартир бракує ще двадцять кілометрів.
— Дурниця, — каже вістун, — це припадає на кожного з нас лише по одному кілометрові.
Вночі ми заквартирували. Коли ми засинали, Остап Проць вийшов і довго не вертався. На другий день мав спухлі уста. Згодом ми довідалися, що цієї ночі він зробив фатальну помилку: дмухнув на дівчину і поцілував свічку. Таке буває і це легко пояснити: або Остап не мав досвіду, або з дуру й хвилевого очманіння не знав, що робить.
31 січня 1945.
10-та й 14-та сотні 30 полку готові йти до УПА. Накази не приходять.
Сясько Яворський, ветеринар, цілий час їде на коні. З кишень стирчать голівки пляшок.
3 лютого 1945.
Під'їхав автом до міста Брук. Зустрів Підгайного й Луцького-звітодавця. Граємо в карти, чекаємо на свої сотні.
Їхали з нами теж останні втікачі зі Словаччини. Жінки, діти й трохи чоловіків.
У двадцять дев'ятому полку сталося свинство. Хлопці купили по дорозі свиню, забили й поклали на віз. Щоб не бачив ніхто зі старшин, вбрали свиню в кожух і хустку та везли, як бабу. Сясько Яворський звернув увагу, що везуть якусь жінку.
— Бідна жінка, — кажуть хлопці, — притомилася в дорозі. Ми її посадили на віз, хай під'їде трохи, хай відпочине!
— Молода, чи стара? — спитав Сясько. Ця проблема його завжди цікавила.
— Стара! Ще й яка стара!
Сясько під'їхав.
— Добридень, жінко! Ви звідки?
Жінка мовчить. Сясько засміявся, відгорнув хустку. А звідти виглянуло бліде свиняче рило.