Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
— А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
— Так, — відповідає. — А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.
2 березня 1945.
Нічого не робимо. Зустрів Юська, як він стояв з дівчиною біля поламаного паркану. Це був ерзац перелазу. Ми народ консервативний, і всяка любов у нас починається від перелазу.
Я пішов знову під шпиталь. Тим разом було видовище. Починаючи з кінця, мушу сказати, що пару днів тому німці прислали до Дивізії кілька московських сестер. Таку й я зустрів по дорозі.
— Гдє здєсь лазарет?
— Як? — кажу здивований.
Вона повторила. Сказала, що шукає лікаря.
— Я думаю, — кажу їй, — що чоловіки повинні шукати жінок, а не навпаки.
Вона дивно зареготала, а я все ж таки запропонував, що відведу її.
— А нічого мені не зробите?
Що за чорт? — думаю собі й кажу:
— Ні, дівчино, на мене цілком спокійно можете покластися!
Ми пішли. Я зиркнув на неї. Вона мала очі, стужені за мудрістю. Спитала:
— Чи всі члени Дивізії мають право лікуватися?
— Так, — кажу.
— Даром?
— Даром!
— І сестри?
— І сестри!
— А такі, що сподіваються дитини?
Ось що! — подумав я, але відповів:
— Це залежить, чи йдеться тут про ушкодження, заподіяне на службі.
Тимчасом під'їхав віз і став біля будинку. В шпиталі хтось почав із сестрою сварку, яка розлягалася аж на вулицю. Врешті появилося з десяток сестер у німецьких одностроях, яких доктор Лемішка, при помочі наших селепків, заладував на віз, і коні чвалом від'їхали.
Поручник доктор Лемішка витер піт на лиці.
— Селепку, — сказав, — я волів би бути звичайним вояком, ніж директором шпиталю з московськими сестрами! Слава Богу, позбувся їх!
Віз уже в'їжджав у село. На ньому верещали й погрожували нам п'ястуками повнолиці, товсті московки.
— Шпиталь — не публічний дім! — сказав доктор. — Вони принаджували до себе німців, і то вже по двох днях побуту в нас!
— А куди їх повезли?
— Туди, ген за ріку. Скинуть їх з воза та й усе. Хай ними журяться їхні німаки!
Сестра, з котрою я йшов, як під землю провалилася.
3 березня 1945.
Нічого не діється й нічого не робимо. Хіба що вечорами проливаємо море сліз і горілки. Пишу це щиро, хоч відомо, що небезпечно є в житті бути щирим. Тільки в одному випадку щирість не шкодить: коли людина є на додаток ще й дурна.
Найнеприємніше в лінивстві є те, що годі його перервати, щоб відпочити.
Слухаємо радіо: промови вже такі дурні, що найдурніший селепко знає, до чого йде. Таємниця доброго провідника є вдавати такого дурного, щоб слухачі думали, що вони мудріші. А цей, з Берліна, робить навпаки. Каже: фюрер думає за вас! Це не доведе до доброго, бо фальшиве!
4 березня 1945.
Один німецький хорунжий дістав наказ вивести залізницю з ужитку. Він пішов зі своїм відділом на станцію й забрав у мішок усі квитки. Цей хорунжий ще не був на фронті. Завдяки такій геніяльній тактиці, наші хлопці мусіли відбивати залізницю від большевиків.
5 березня 1945.
Оповідають, що в штабі дивізії було свято прилучення леґіону. З цієї нагоди втікло в гори триста леґіонерів. Це дуже цікава історія, про яку, однак, нічого не знаємо.
8 березня 1945.
Тих триста вернулося. Що це? Приходять, утікають, вертаються, самі не знають, чого хочуть.
12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п'ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.