Ми збиралися забезпечити становища й відпочивали. Козак обходив усіх, усміхаючись. Я ледве сидів у рові й прикурював цигарку від цигарки. Дурні нерви! Було тихо. За якийсь час большевики почали гукати крізь гучномовці:
— Таваріш Козак! Чого ж ти? Хаді до нас! Будєш командіром!
Юсько відгукнувся:
— Знаєш приповідку на "ч"?
— Нєт, нє знаєм. Какая она?
— А чи не пішли б ви до чорта?!
Цю спробу розмови перервав поручник Козак. У штабі полку відбувається присяга перед начальним вождем, генералом Павлом Шандруком. Нас двоє, Юсько й я, мали йти, як делеґати від нашої сотні.
Ми вичистилися як могли, і рушили. В дорозі розмовляли, раділи сонцю, весняним квітам і голосам природи. За собою лишили фронт. Юсько спитав:
— Властиво, що діється в політиці?
— Не бачиш? Німці програли, бо ми вже можемо мати цілком явно наше військо.
Десь там, у якомусь розбомбленому місті, творили Українську Армію, а наша Дивізія була її першою дивізією.
— І що з цього вийде?
— А я знаю? Може, американці підуть проти Москви, якщо розумні. Тоді ми виграємо.
— А як ні?
— Як ні? Як ні? Знаєш, що? Завданням шлунку не є роздумувати про їжу, а травити її. Ось, як!
— Маєш слушність. Властиво, це не ти сказав, селепку, а Кльодель!
Мене здивувало знання Юська.
Так ми дійшли до штабу.
На невеликій поляні зібралося військо. Це були переважно делеґати, як і ми, бо полки стояли в боях з большевиками.
На трибуні був хорунжий о. Левенець, а генерал Шандрук — перед нею. Ми всі уставилися, як слід. Ліві руки поклали на ґранатомети, а праві піднесли догори. Сонце і весна. Небо голубе, і зелень свіжа, весняна. З фронту чути гуркіт артилерії, там десь б'ються наші.
"Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією... боротися під українським прапором зі зброєю в руках... за народ і за батьківщину".
Опісля говорив генерал. Потім перегляд і дефіляда. І назад, на фронт.
Ми верталися гуртами, а згодом розходилися кожний дo своєї частини.
Поручник Місько Карпинець розповідав про засідання в урядових німецьких кругах.
— Треба дати українцям рушниці, — говорив Ґерінґ.
— Але тільки старі, з першої світової війни, — додав Ґеббельс.
— І без набоїв! — це Ріббентроп.
— І тільки на неділі, — заґуґнявив райхскомісар Кох.
— А що ми маємо робити з тими рушницями? — спитав генерал Шандрук.
— Як-то? — кинувся Гітлер. — Чи ви є, може проти оборони Нової Европи перед Москвою?
Стефанович розповів анекдот:
Гітлер чванився перед Мусоліні, що його вояки зроблять усе, що він накаже.
— Не вірю! — відповів дуче.
Отже вирішили перевірити. Пішли до берлінських касарень вермахту.
— Ти знаєш, хто я? — спитав Гітлер вояка.
— Знаю, ви є мій фюрер!
— Даю тобі наказ: Удар мене в лице!
— Не можу, мій фюрере!
— Дурні! — роззлостився Гітлер. — Ходімо до есесів.
Повторилося те саме:
— Це все запілля! Нема в них ґерманського духу. Їдемо на східний фронт!
Поїхали. В першу лінію. Большевицькі ґранатомети орють землю. Грають органи Сталіна, бомблять літаки. Вояки сидять не в окопах, а в ямах на одну людину. Обидва вожді підходять до такої ями.
— Вилазь! — крикнув Гітлер.
З ями вийшов вояк. Заболочений, брудний, неголений, з ручними ґранатами і протипанцерною зброєю.
— Ти знаєш, хто я є?
— Так! Ви фюрер Великонімецького Райху!
— Дай мені в лице!
Вояк підніс руку, склав пальці в п'ястук, і з цілої сили кропнув фюрера по щоці. Мусоліні допоміг устати своєму другові.
— Ти хто такий? Wer bist du? — простогнав фюрер.
— Голошу слухняно: Ukrainischer Dolmetscher!
Увечері я вже був у сотні.
15 квітня 1945.
Большевицький наступ. Сидимо в ровах, як миші. Ждемо, щоб підійшли ближче. Оглядаю зброю. Одна лента до кулемета, 4 ручні ґранати і 6 магазинків до рушниці. Чим тут воювати?
Принесли обід і пошту. Є лист від моєї дівчини. Читаю серед вибухів большевицьких ґранат.
Читаю й очам не вірю! Ой! Склав листа і задумався.
— Що з тобою? — крикнув крізь гук бою Юсько.
— Нічого, — кажу, — і багато. Сам ще не знаю.
— Ну?
— Таке то життя! — відповідаю. — Нині нас двоє, а завтра сорок!