— Ґратулюю! — крикнув Юсько і пустив серію з автомата. — Почесна сальва!
16 квітня 1945.
В справі дівчини не можу зібрати думок. І радію, і ніяково. А врешті все те ще непевне. Через гучномовці читають для большевиків зміст нашої присяги.
Розліплюємо на фільварку і в селі нашу газету з описом свята. Ми вже перша дивізія Української Національної Армії!
Відвідують нас штабові старшини в українських одностроях. Старі вояки визвольних змагань. В сусідню сотню Чучкевича прибув полковник Крат. При цій нагоді продав йому Чучкевич якісь піґулки для зміцнення його мужеськости. Виявилося, що це були звичайні порошки від болю голови.
20 квітня 1945.
Мене вирядили в справах на інший відтинок. Полагодив. Тепер я в першій лінії, біля Фельдбаху. Вертатися неможливо.
Вночі зайняв становище.
— Тут треба вмирати! — сказав мій сусід, не відриваючи очей від передпілля.
— Ще не знаю, я тут свіжий, — відповів я. По хвилині він придивився до мене при відблисках ґранат.
— Я вас уже десь бачив!
— Можливо, я десь часто бував.
Я його пізнав, але не зрадився. Це був Маланчин чоловік.
Розмовляти було трудно. Готувався большевицький наступ. Це було ясно. Треба готуватися теж. Відбивати піхотинську навалу. А, може, й панцері.
Закидують нас вогнем артилерії й мінометними ґранатами. Січуть з кулеметів. Вихилити голову — готова смерть. Сиджу на дні рова й курю.
Боїмося глянути собі в очі. Ситуація гаряча, як під Бродами.
Тут не витримали б ніякі "файталапи", ані романтики. Тут можуть існувати тільки селепки! А що я селепко з діда-прадіда і не є ні "файталапою", ні... романтиком (тут такої певности вже не маю!), то я витримав.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
— Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
— Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
— Це що? — питаю.
— Нищу мої любовні листи!
— Чому?
— Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
— Психологія юрби! — кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
22 квітня 1945.
Я вирвався якось з-під Фельдбаху. Іду собі дорогою. Фронт за мною і збоку мене, за яких два кілометри. Зустрів військового воза. Совєтські літаки літають сюди й туди. Я сховав ноги під якусь бляху. Ноги тепер важніші, як голова.
Побачив поручника Богачевського, що їхав на коні. Ні, не їхав. Це кінь ішов, а він сидів на ньому й спав.
Пішки йшов далі. Вступив до шпиталю. Нібито потребую ліки від простуди. Доктор Радивил дає й каже:
— Найкращим ліком для недужого є трохи здоров'я!
Радивила я знав з Нойгаммеру. Він не любив маркірантів.
Раз прийшов до нього селепко.
— Щось мені скривило голову, не можу рушити шиєю.
— Не можеш, Васильку? Ану ляж у тій кімнаті. Коли за п'ять хвилин не поправишся, накажу тебе замкнути.
По п'ятьох хвилинах селепко виходить.
— Ви дуже добрий лікар, пане докторе! Як рукою зняло!
Стукнув закаблуками й більше його лікар не бачив. А одного разу схотів помаркерувати Любко.
Приходить до шпиталю.
— Щось мені заступило очі, нічогісінько не бачу!
— Не бачиш? — здивувався доктор Радивил. — А руку мою бачиш? — І заслонив йому лице рукою.
— Яку руку? — каже Любко. — Ніякої руки не бачу!
— О-о, так ти дійсно важко хворий. Підеш до цивіля. Іди собі тепер.
Любко обернувся на п'яті й за двері.
— Стій! — гукнув доктор. Любко вернувся.
— То ти, селепку, не бачиш моєї руки, а клямку бачиш? Геть звідси!
— Коли хто з вас не хоче йти на вправи, то нехай приходить і каже: я нині хочу виспатись. Тоді я дам звільнення. Але ошукувати себе не дам!
Іду обережно. Є наказ, що хто йде назад, німецькі жандарми без питань мають право того застрілити. Вже такі випадки були.
З того виходить, що або фюрер уже здурів, або його дорадники дурні. А це тепер часто буває. Давніше королі тримали при собі блазнів, а нині "вожді" тримають дурнів. Змін ніяких нема.