24 квітня 1945.
Я вже між своїми. Роздали нам протитанкові ракетниці і п'ястуки, що їх називають селепки макогонами, щось смердить у повітрі.
По війні заложу собі крамницю з квітами, щоб не мати прикрих споминів. І тому, що це, певне, єдиний пахучий інтерес.
25 квітня 1945.
Нас відвідав генерал Шандрук. Що тут багато говорити? Відважний чоловік і свій хлоп!
Пополудні мене послали до замку. Зараз же зловив мене Лисяк. Він полює за всякими новинами, а опісля виладовує свою здобич на папір. Я мусів йому розповісти про мої вояцькі пригоди. Щоб була відповідна атмосфера, ми пішли до залі. Там столи були понакривані алькоголічними обрусами. Сиділи старшини й інші чини. Ми їли й пили свобідно. Це не те, що з німцями, де ніхто не їсть і не п'є, доки не зачне найстарший, а й то п'ють, як автомати. Підносять чарку, докладно до третього ґудзика блюзки, поглянуть на себе грізно й дурнувато, і гоп! — випили.
То ж я наоповідав Лисякові історій!
Ледве встав. На прощання ми обіймалися, цілувалися, присягали помінятися дівчатами, і те все, що два п'яниці мають у серці. Врешті я не витримав:
— О-о-о-лег! Прости! Бий мене, ну, бий!
— Та-т-та геп — та за що?
— Те, що я розповідав, це все бре-брехня. Ви-виссав з келишка!
Тут Олег ухопив мене за комір і зробив дуже докладно те, про що я прохав. Опісля спільними силами всіх приявних викинули мене крізь графське вікно на город. Летів як ґраната, але, на щастя, не вибухнув.
Ця афера мусіла бути доволі гучною, бо большевики почали стріляти. Ґранати падали довкола, я зірвався, щоб утікати. Ще в блисках вибухів я бачив у вікні блідого Лисяка, що викрикував у мій бік щось дуже погане. Я вже не відповідав і почав збігати лісом униз.
Уночі був такий сильний вогонь на нашому відтинку, що ранком, коли вщухло, я сам потиснув собі руку за те, що витримав морально й фізично. І фізіологічно.
Ранком хлопці зловили перестрашеного індика. Зараз же спекли, але командир відібрав. Опісля ми довідалися, що на пропозицію сотника Темника з тяжкого фляку (протилетунські гармати), кухар начинив його начинкою з порошком для розвільнення шлунку, а командир вислав індика як дарунок, до штабу нашого куреня.
26 квітня 1945.
Нещастя й пиятика ходять у парі. Приїхав до нас по щось звітодавець Мирон Левицький. З цієї нагоди я дістав по протекції відпустку. Пішли в якесь село до ресторану. Тут зібралися самі мистецькі сили. Настрій осягнув вершин, рахунок теж. До випивки запросили господаря. Коли прийшла пора платити, він, зворушений (ми всі вже були на "ти"), встав із-за столу й сказав непевним святочним голосом:
— Ми-мирон! Дозвольте, я, я хочу, гм, я вам скреслю половину рахунку!
Страшний крик і оплески роздерли повітря. А Левицький розсівся за столом, глянув завіяним оком на все ще високий рахунок, сховав портфель і встав із словами:
— Ти скреслюєш половину рахунку? Твоя великодушність надзвичайно мене зворушує! Дай писок!
І поцілувалися.
Тоді Мирон гримнув п'ястуком по столі.
— Але й я не лишусь у боргу. Я скреслюю другу половину!
Опісля пам'ятаю ще, що ми сіли на якесь авто і я його попровадив. Дорогою затримав нас військовий жандарм з нашої Дивізії:
— Маєте наказ їзди?
— Так, — кажу, — чи маю показати?
— Ні! — відповів жандарм. — Тільки якби ви не мали, то мусіли б показати.
Ми їхали далі, співали, пересідали з місця на місце, і врешті попали в сентиментальний настрій.
— Нема нічого сильнішого, як наша Дивізія. Б'ють нас, розбивають, а ми теж б'ємо, і п'ємо, і живемо!
Пригадали козаків, традицію та й заспівали:
Гостра куля його
Вже забила давно,
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував!
Власне, ми заїхали під шпиталь. Це сталося ненароком, просто інстинктовно. Вояка тягне до дівчат, хоч би вони й ходили в одностроях.
При вході зустрів якесь знайоме лице.
— Ви п'єте, селепку? — спитало лице.
— Що ви говорите? — обурено сказав я, — я випив собі трохи під Ґляйхенберґом, а ви зараз: "п'єте"!
Ми увійшли до середини та зголосилися, як хворі. Доктор Лемішка спитав, не дивлячись на мене:
— Болить що?
— Так.
— В якій околиці ви почули перші болі?
— В околиці Ґляйхенберґу.
Аж тоді поглянув на мене.