— Їв щось?
— Ні, випив тільки склянку води.
— Отож то й маємо! — роззлостився лікар. — П'є воду, наче горілку!
Я закашляв.
— Болить у боці, — кажу.
— То мусите робити собі холодні компреси.
— Як то, — кажу, — а місяць тому, коли я перестудився, ви говорили, щоб я остерігався холоду.
— Місяць тому? — спитав доктор Лемішка. — За той час медицина зробила великий поступ.
Він мене оглянув.
— Мабуть у мене ґрипа, — кажу.
— Ви всі кажете: ґрипа! У тебе тільки подвійне запалення легенів і початок тифу!
Він налив мені рицинової олії й наказав випити, та зачекати в коридорі. За той час доктор Лемішка оглядав інших. Я ждав, сестри не появлялися. Так проминуло три години. За той час я перестав думати про сестер, зате почав бігати. Бігали ми всі, як мистецькі аси. Врешті закликав мене доктор Лемішка.
— Помогло?
— Так! — кажу.
— Не кашляєш? Ану, спробуй!
— Не маю відваги, пане докторе!
Ми вже хотіли відходити, коли прийшов якийсь старшина, колишній полковник військ УНР. Доктор Лемішка
глянув на нього й на протокол оглядів.
— Ви здорові, сотнику. Маєте тютюновий бронхіт, але з цим переживете сімдесятку.
— Я маю 73! — сказав сотник.
— А, бачите, бачите! — промовив радісно лікар. — Чи я не говорив?
Після рицини ми витверезіли цілком. Я, виходячи, вскочив у коридор, де ждали на медичний огляд сестри.
— Закрийте очі, дівчата! — крикнув я, доки ще вони встигли понакриватися своїми блюзками й штанами. — Мусимо пройти цим коридором!
В сотні я довідався, що став вістуном.
27 квітня 1945.
Сьогодні ми на висуненому відтинку сотні. Юсько, я і п'ять селепків. Маємо йти в далеке передпілля, розвідати, що є з москалями. Маємо ручні ґранати й протипанцерні макогони. Ледве рушили, напоролись на вогонь. Одного з селепків царапнуло по руці. Він наробив крику.
— Пане поручнику; пане поручнику, мене ранило!
— Шляк тебе не трафить! — закричав командир. — Не кричи! Марш назад!
Нам додали іншого селепка.
Ми розвідали, що в селі проти нас є якась сотня большевиків. Вночі йдемо ще далі, вглиб терену, зайнятого ворогом.
28 квітня 1945.
Ніч. Виправа далека й небезпечна. Мали тільки машинові пістолі, ручні ґранати і п'ястуки-макогони.
Вночі минули село. Коли світало, засіли в корчах. Ще було темно. Коли підвелися, побачили за яких 200 метрів від нас шосе. Здалеку щось гриміло, торохтіло. Юсько зірвався, став за деревом.
— Панцері! — прошепотів.
Ми дивилися на нього, і було на що глядіти. Звідки він дістав такий вираз очей?
Ми просувалися далі. Ішли не йшли, а рачкували ніжка за ніжкою, ручка за ручкою, кожна долинка була для нас спасенною.
— Диви, диви! — закричав раптом один селепко.
Я підніс голову. Панцері їхали по шосе, а до них біг Юсько. Щораз то блискав вогонь з вежі, і зараз же гремів біля нас розрив. А Юсько біг, згорблений, скулений вчетверо, досяг рова біля шосе й біг далі. Спотикнувся і впав. Устав знову. Біг рівно, наче на спортових перегонах на тисячку.
— Скорше, скорше! — закричав знову селепко, наче б Юсько міг його почути.
Нагло Юсько приляг, прицілився. За хвилину блиснув огонь з панцера: загорілося темно-червоне гостре полум'я, і страшний гук долинув до нас. Панцер горів.
Інші обертали вежами, і цівки кулеметів звернулися в сторону Юська.
Та-та-та-та! Та-та-та-та-та!! — зацокотіло. Один із селепків побіг туди. Два панцері горіли. Інші поволі завертали назад. Ракета!
Високо за нами піднялася вгору червона ракета. Це був знак до відвороту.
Селепко вернувся, не добігши до Юська. Ми дістали кулеметний вогонь.
На нашу групу почали наступати большевики.
Під вечір ми таки добилися до наших становищ.
3 травня 1945.
Звик до різних випадків, але без Юська сумно. Нещастя, що не могли його ані врятувати, ані забрати з собою.
Завтра Великдень 1945 року! Прийшов о. Томашівський. Сотня сповідається.
4 травня 1945.
Вночі, о 12 годині, ми всі, як один, заспівали в окопах "Христос Воскрес". Спів передали крізь гучномовці до большевиків, які стоять від нас за яких 150 метрів. Ніхто не стріляє. Христосуємось, ділимося свяченим, яке нам прислали з тилу. Стійки стоять нерухомо і вдивляються в терен перед собою. Треба бути готовим.
Біля полудня чуємо зправа вибухи ручних ґранат і постріли з машинових пістоль. Це йде рукопашний бій сусідньої сотні. У нас поготівля. Рушаємо на поміч. Хто сильніше б'є, той два рази б'є!