— Гей, пане, черевики не пасують, замалі.
Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.
— Йой! — крикнув я.
— Чого кричиш? — запитав спокійно магазинер. — Дивись, яка гарна нога.
Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.
— Не пасують.
— Що? Черевики пасують! — сказав магазинер авторитетно.
— Пасувати то пасують, — відповів я, тримаючи ногу в повітрі, — але замалі.
— А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.
Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.
Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.
— А чому в люфі є діра?
— Таку вже я дістав, — відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.
Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:
— Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?
— Певне тому, пане добродію, — відповів я, — що встав дуже рано.
Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.
У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.
Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп — ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.
З'їли обід. Не смакував. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.
29 липня 1943.
Більше тижня не писав. Уже вмію ходити, бігати, падати, вставати й знову падати. Це потрібне, щоб сховатися від кулі. Але тут є карою.
Нині гепнули мною двадцять разів раз за разом. Це було забагато. Я тихо побажав довгого життя інструкторові, булавному Полуляхові.
— Чого воркочеш? — заревів вів. — Як маєш, що сказати, то мовчи! Ми не в "Соколах", а в війську!
Це був новий закон військового життя. Нова правда, так би сказати. А нові правди людство завжди називає глупотою.
10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.
14 серпня 1943.
Я є, отже, містерія. Це щось нове й мені подобається. За Польщі я був елементом. Так назвав мене постерунковий, який відводив мене до в'язниці в Бриґідках. Але я не був тоді звичайним якимсь елементом, а "вивротовим". А тепер я "містерія".
16 серпня 1943.
Вчора пополудні була наука співу. Пригадували знані пісні, щоб їх співати в марші, бо дивізія своїх ще не має. Зголошувалися з піснями. Сиділи на піску великим колом. Хто хотів співати, виходив на середину. Я зголосив пісню "Послухайте, люди", її ніхто не знав. Я заспівав:
Послухайте, люди,
Що вам дядько загра.
На Замарстинові
Забив шваґер шваґра.
Сотня ревнула сміхом. Я стояв, задоволений. Але як почув: "Сідай, дурню! Чого пхаєшся?", а навіть хтось крикнув "Далой с нім!" — тоді станули мені сльози в очах. Така прекрасна, наша львівська пісня!
Я сів. Чому висміяли мене?
— Це не літературне, — сказав Юсько-мовознавець, — слова й наголоси.
— А ти маєш літературне ім'я, Юську? — спитав я.
— Ох, це так мене звали у Львові. Я тепер Осип.
Ніби чому, думаю собі, ми не маємо збагачувати нашої мови? Чому відкидати слова? І я подумав, що в сотні ніхто не розуміє справжнього мистецтва.
За той час вибрали пісню. Якийсь січовик з Карпатської України заспівав її. Це була "Чорна кура". Дістала більшість голосів. Я був за, з принципу. За реґіональні пісні. Це була така пісня: