Алістер Кроулі
Щоденник наркомана
Алостраель, Діві-Берегині Санґраалю в абатстві Телема на «Телепилі», а також Астарте Лулу Пантеї, наймолодшій із його представників, я присвячую цю історію Геркулесової праці заради звільнення Людства від усіх форм залежності.
* * *
Це правдива історія.
Її було змінено рівно настільки, аби приховати справжні імена героїв.
Це жахлива історія, але водночас це історія надії та краси.
Вона з разючою ясністю показує безодню, над якою тремтить наша цивілізація.
Однак те саме Світло освітлює шлях людства: і ми самі винні, якщо переступимо межу.
Ця історія правдива не лише стосовно одного виду людської слабкості, а (за аналогією) усіх її видів; і для усіх них існує лиш один шлях до спасіння.
Як каже Ґленвіл: «Людина не поступилася б янголам, ані самій смерті, якби не слабкість її волі».
Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон.
Алістер Кроулі
Книга I. Paradiso
Розділ 1. Ніч лицаря
Так, без сумніву, я почувався пригнічено.
Не думаю, що з огляду на все це була моя реакція на пережитий день. Звичайно, завжди є реакція після збудження від польоту; але ефект більше фізичний, ніж моральний. Не хочеться ні з ким говорити. Лежиш собі, куриш і п’єш шампанське.
Ні, мій паскудний стан був дещо іншим. Я проаналізував свої думки, як це швидко вчиться робити хороший пілот, і мені справді стало соромно. Якщо взяти в цілому, то я був одним з найщасливіших людей у світі.
Війна — наче хвиля: когось накриває, когось топить, когось розбиває на друзки об камені; але когось вона викидає далеко на берег, на блискучий золотий пісок, подалі від ще якихось додаткових примх долі.
Дозвольте пояснити.
Мене звуть Пітер Пендраґон. Мій батько був другим сином у родині, і він часто сварився з дядьком Мортімером, коли вони були малими хлопцями. Він перебивався заробітком лікаря загальної практики у Норфолку, потім одружився, але це не дуже покращило його справи.
Втім, він наскладав достатньо, щоб дати мені сяку-таку освіту. Тож коли розв’язалася війна, мені було двадцять два роки і я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському університеті.
Потім, як я вже казав, надійшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рік війни. Безлад і збентеження були такі, що понад шість місяців я навіть не знав про це.
Мій батько помер від грипу перед самим перемир’ям.
Я подався до військової авіації; служба мені непогано вдавалася, проте я чомусь так і не набув упевненості ні в собі, ні у своїй машині. Командир моєї ескадрильї говорив, що я ніколи не стану славетним льотчиком.
— Давня справа, — казав він, — тобі бракує інстинктів, — додаючи до іменника цілковито безглуздий прикметник, який, однак, допоміг зробити речення чітко зрозумілим.
— У тебе виходить лише тому, — сказав він, — що ти маєш аналітичний склад розуму.
Що ж, здається, маю. Ось чому я зараз і пишу цей текст. У всякому разі, в кінці війни з’ясувалося, що у мене є лицарський титул, який, як я і дотепер свято вірю, дістався мені через канцелярську помилку якогось державного службовця.
Що ж до дядька Мортімера — він і далі продовжував відлюдькуватий спосіб життя; насуплений, нетовариський заможний підтоптаний парубок. Ми зовсім про нього не чули.
А потім, десь рік тому, він помер; і я, на превеликий подив, дізнався, що є єдиним спадкоємцем його п’яти-шести тисяч на рік і власником Барлі Ґрандж — просто неймовірно милої місцини у Кенті, ще й досить недалеко розташованої для зручності успішного молодого світського лева, яким я став. Найбільшою перевагою маєтку було штучне озеро, доволі велике, щоб використовувати його як аеродром на воді для мого гідролітака.
Можливо, мені бракувало інстинктів для польотів, як казав Картрайт; але це єдиний вид спорту, що мене цікавив.
Гольф? Коли пролітаєш над полем для гольфа, ці люди і справді виглядають такою жахливою поганню! Такою нікчемною формальністю!
Тепер про мою пригніченість. Коли війні настав кінець, коли я залишився без копійки, без роботи, зовсім пограбований (навіть якби я мав якісь гроші) війною, щоб продовжувати медичну кар’єру, я розробив для себе абсолютно нову психологію. Знаєте, як почуваєшся, коли береш участь у повітряній дуелі, ти, здається, відсторонюєшся від усього. У всесвіті не існує нічого, окрім тебе і фріца, якого ти намагаєшся збити. Є щось у цьому відсторонене і богоподібне.