Пам’ятаю, як зауважила Мейзі Джейкобз: «Там, де Лам, ніколи не нудно».
Події мали звичайний і неважливий характер, та все ж він надавав значення кожній з них. Він робив так, що життя смакувало так само, як з героїном та кокаїном, однак він робив це без крайнощів. Тепер я зрозумів, звідки взялася його унікальна репутація людини, що проводить фантастичне життя, і при цьому ніхто не може вказати пальцем на жодну з його витівок, що була б надзвичайною сама собою.
Поволі я збирав себе докупи і після того, як повиймав з ніг кілька шпичок, достатньо опанував себе, щоб сказати:
— То це і є майстерня?
— Укотре, сер Пітер, — відповів Лам, — ваша інтуїція довела свою безпомилковість. І вкотре, ваш незрівнянний дар висловлюватися викладає факти у стислій епіграматичній формі, яку б навіть Юлій Цезар та Марціал не наважились редагувати.
Він відчинив двері будинку, повторюючи свою стару формулу:
«Чини, як волієш, — нехай таким буде весь закон».
До тієї миті я сприймав цю фразу то безглуздою, то дратівливою, то нудною. Тепер вона повністю втратила ці атрибути. Сухі кістки ожили. Кожна моя клітинка, коли він вимовив її, затремтіла. На диво знайомий, ніжний і солодкий голос відповів йому з просторої темної кімнати. Темної, бо сліпуче сонячне світло на відкритому повітрі не могло повністю освітити інтер’єр для моїх звужених зіниць.
«Любов — це закон, люби за волею».
Я знову затремтів, цього разу від комбінації здивування та екзальтації, що була дивним чином незрозумілою. Тоді я побачив в одному з кутків кімнати, за рядом лав і столів, акуратно заставлених інструментами, мерехтливий силует. Він сидів на підлозі, спиною до нас, заклопотаний прибиранням.
— Це сер Пітер Пендраґон, — сказав Великий лев, — він буде завідувати лабораторією.
Мої очі все ще не звикли до темряви, але я бачив, як постать граціозно скочила на ноги і попрямувала туди, де стояв я у променях світла, що падали крізь напіввідчинені двері.
Вона була вбрана у костюм із чорного шовку з широкими короткими штанами «нікербокер», сандалі й чорні панчохи.
Я впізнав Лу.
— Великий лев сказав, що, можливо, ви захочете почати роботу сьогодні, сер Пітер, — сказала вона з гідністю, — тож я намагаюся привести тут все до ладу.
Я стояв повністю приголомшений. Це була Лу, але Лу, якої я досі не бачив і не знав. Я обернувся до царя Лама за поясненнями, але його вже не було.
Її обличчям пробігли хвильки сміху, в її магнетичних очах спалахнуло сонячне світло. Я затремтів від хвилювання, яке важко описати. Тут була якась нерозплутувана загадка. А може, це була відповідь на загадку — на усі мої загадки — загадку життя?
Я не міг придумати нічого кращого, як найневдалішу та найнезграбнішу банальність.
— Що ти тут робиш? — запитав я.
— Свою волю, звісно ж, — пролунала відповідь, і її очі загорілися у сонячних променях, бездонні, як саме море. — Ти не маєш іншого права, як здійснювати свою волю, — процитувала вона. — Роби так, і ніхто тобі не перечитиме.
— О, так, — різко відповів я, з відбитком роздратування. Я все ще був вороже налаштований до Книги Закону. Я не хотів коритися формулі, як би сильно мій здоровий глузд, підкріплений досвідом, не спонукав поступитися.
— Але як ти дізналася, що саме є твоєю волею?
— А як ти дізнався? — спалахнула вона у відповідь.
— Як це як, — затнувся я. — Великий лев продемонстрував мені, як моя спадковість, природна схильність і розв’язання моєї кризи, вказують на одну й ту саму річ.
— Ти сам все описав, — відповіла вона ніжно і випалила ще одну цитату: — Закон для всіх.
— Розкажи мені про нього, — сказав я.
Моє остовпіння й роздратування танули й щезали. Я почав неясно розуміти, що Великий лев досконало продумав і підлаштував усю цю ситуацію. Він робив зі своїм матеріалом — нами — те, що я робив із своїм — законами механіки.
— Я зрозуміла свою волю чотири дні тому, — дуже серйозно сказала вона. — Це було в той вечір, коли ти і Великий лев піднімалися до Глибокої Ущелини і так надовго затрималися біля Професорського Димаря, що пропустили вечерю з шампанським.
— Так-так, — нетерпляче сказав я, — і що це?