Вона заклала руки за спину і схилила голову. Повіки її широких розкосих очей стулилися, а червоні звивисті вуста тремтячи почали ворушитися.
— Поки ти спав після сніданку, — сказала вона, — Великий лев відвів мене на те півкругле місце на горбі над будинком для гостей і влаштував мені перевірку. Він змусив мене розповісти про усе попереднє життя, особливо про ту частину, перед тим як я зустріла тебе, коли я думала, що люблю його. І він змусив мене побачити, що усе, що я робила, я робила, намагаючись догодити собі, й це мені не вдалося. Моя любов до нього була лише любов’ю дочки до свого батька. Я сподівалася, що він проводитиме мене у життя, але ніщо не мало для мене значення до тієї ночі, коли я зустріла тебе. У ту хвилину я почала жити. Це був ти, а не чортовий кокаїн Ґретель, що наповнив мою душу літанією Фуллера. Я достатньо часто її співала до цього, але вона ніколи не торкала у саму точку. Тієї ночі я використала її, щоб отримати тебе. Я жила лише для того, щоб одного дня знайти тебе. І з тієї хвилини усе моє життя крутилося навколо тебе. Я була готова заради тебе піти хоч у пекло. Я і справді пішла до пекла заради тебе. Заради тебе я вибралася з пекла. Я перестала вживати героїн лише тому, що мусила бути спроможною допомогти тобі здійснювати твою волю. Це і є моя воля. А коли ми сьогодні вранці дізналися про твою волю, я спустилася сюди, щоб приготувати це місце для здійснення твоєї волі. Я буду підтримувати тут лад і з усіх сил допомагати тобі у твоїй роботі — так як я танцювала для тебе і ходила до Маккола для тебе у ті дні, коли ти був сліпий. Я теж була сліпа і не бачила твоєї волі, але я завжди слідувала своєму інстинкту робити те, що ти потребуєш від мене, навіть тоді, коли ми були отруєні й божевільні.
Вона говорила низьким спокійним тоном, але тремтіла, мов сухий листочок. Я не знав, що сказати у відповідь. Мені було ніяково від величі її позиції. З величезною гіркотою я відчув сором за те, що зганьбив таке грандіозне кохання, що втягнув її у таке безчестя.
— Боже мій! — нарешті сказав я. — Чим ми завдячуємо Великому левові!
Вона кивнула головою.
— Ні, — сказала вона з дивною посмішкою, — ми допомогли йому так само, як і він нам, — допомогли йому здійснювати його волю. Секрет його сили в тому, що він не існує для себе самого. Сила тече крізь нього безперешкодно і не затримується. Ти не був собою до сьогоднішнього ранку, коли забув себе, забув, хто ти, не знав, хто цілував тебе і хто приніс тобі сніданок.
Вона поволі підвела свій погляд і з напівсоромливою посмішкою подивилася мені в очі.
— І я згубив тебе, — сказав я, — після сніданку, коли згадав себе і забув свою роботу. А ти увесь час була тут і допомагала мені виконувати мою роботу. А я не розумів.
Якийсь час ми стояли мовчки. Наші серця закипали від пригніченої потреби щось сказати. Це тривало довго, дуже довго, поки я знайшов слова; а коли вони пролунали, вони були палкими, спокійними і впевненими.
«Я кохаю тебе».
Жодна концентрація, що дає героїн, чи піднесення від кокаїну, не зрівняються із цією миттю. Слова були давні; але їхнє значення було дивовижно новим. Досі не було ніякого «я», коли я думав, що «я» — це я, досі не було ніякої «тебе», коли я думав про Лу як про незалежну істоту і не розумів, що саме вона була необхідним доповненням людського інструмента, що робив «мою» роботу. Так як не було досі ніякої любові, поки любов означає лише купу дурниць, які люди зазвичай вважають нею. Любов, як я розумію її тепер, була підтвердженням неминучого єднання між двома безособовими половинами цієї праці. Це було фізичне втілення нашої духовної істини.
Моя дружина нічого не сказала у відповідь. У цьому не було потреби. Її розуміння було досконалим. Ми з’єдналися у підсвідомому екстазі природи. Чітко сформульована людська мова була злочином проти нашого духовного захвату. Наш союз зруйнувало відчуття відокремленості від Всесвіту, частиною якого ми були; сонце, небо, море, земля разом з нами розділяли це невимовне таїнство. Між цими першими обіймами нашого істинного шлюбу і наступним заняттям інвентаризацією майна лабораторії, складанням списку речей, які треба попросити Лалу привезти з Лондона, не було ніякого розриву. Сонце опустилося за гребінь гори, і далеко вгорі над нами, від трапезної долунали дзвінкі удари тамтама, які сповіщали, що вечірнє частування вже готове. Ми зачинили будиночок і, сміючись, побігли схилом угору. Це більше не втомлювало й не лякало. На півдорозі до будинку ми зустріли малого Діоніса, сповненого важливості. Йому доручили нагадати нам про вечерю. Сестра Афіна (зі сміхом подумали ми), мабуть, здогадалася, що в нас почався медовий місяць; і цього разу — це вже не було спазматичне захоплення, залежне від короткочасних спалахів пристрасті чи стимуляторів, а підтвердження нашого справжнього духовного шлюбу, у якому ми по суті з’єдналися одне з одним не заради чогось, а щоб утворити єдину наречену, чиїм нареченим була Праця, якою неможливо пересититись, поки ми живі, й, відповідно, від якої ніколи неможливо втомитися чи знудитися. Цей медовий місяць завжди цвістиме і приноситиме плоди, рік за роком, як самі наші мати-земля і батько-сонце, з невтомним і невичерпним ентузіазмом. Ми були учасниками вічного таїнства: що б не сталося, все було однаково важливим для цього ритуалу. Сама смерть не мала ні для кого ніякого значення; наше спокійне безперервне розжарювання проривалося крізь пута обставин і залишало нас вільними здійснювати свою волю, яка була однією волею, волею Його, що послав нас.