Выбрать главу

Прогулянка до трапезної була суцільною веселою забавою з Діонісом. О, мудра дорогенька сестра Афіна! Невже ти випадково вибрала цього непосидючого сонячного шибеника, щоб він супроводжував наш підйом схилом цього вечора? Чи ти передба­чила, що наші серця побачать у ньому символ на­шої власної чудової і ясної надії? Ми дивилися одне одному в очі, тримаючи його за руки, йшли останньою вітряною стрімкою стежкою між оливковими деревами і не промовляли ні слова. Але крізь його маленьке тіло між нами пробіг електричний спалах, і ми вперше дізналися, яке величезне щастя чекає у за­сідці на нашу любов.

Тиша за вечерею сяяла шовковим блиском. Вона тривала довго — так довго — кожна мить, якої була заряджена літаніями кохання.

Коли перейшли до кави, Великий лев сам порушив ці чари:

— Сьогодні я йду спати до вежі; тож ви лишаєтесь за головного у будинку для гостей, сер Пітер! Обов’яз­ки дуже прості: якщо якийсь мандрівник попросить нашої гостинності, ви надасте її від імені Ордену.

Ми знали одного мандрівника, що має прийти, і ми гостинно його приймемо.

«I світоч, і вікно відкрите в ніч  Для теплого кохання!»

— Але перед тим як ви підете, було б добре, тепер, коли ви знайшли свою Істинну Волю, якби ви приєдналися до нашої вечірньої церемонії абат­ства, яку ми проводимо щовечора у храмі моєї ве­жі. Ходімо!

Ми пішли, тримаючись за руки, рівненькою широкою звивистою стежкою, що прилягала до потічка, який майстерно пустили бігти уздовж гребеня хребта так, щоб його силу можна було використовувати для обертання різних водяних коліс. Збиралися тіні й шепотіли нам у вуха витончену поезію; аромати весни повідомляли нашим відчуттям неймовірні фан­тазії; сонце зайшло і розтринькало в морі свої останні червоні барви і пурпурова ніч почала вибухати зоряним сяйвом. Над вершиною, перед нами, завис золотий ятаган місяця, й у цьому спокої було чутно слабке серцебиття моря, ніби орган якогось зачарованого собору пульсує під пальцями Мерліна і перетворює монотонний смуток існування на спокійний пеан невимовної переможної радості, «Te Deum» люд­ства, що святкує свою остаточну перемогу над поганськими зграями відчаю.

Стежка повертає, і ми раптово виходимо на котлоподібну улоговину на схилі; на дні — піниться срібна смужка, що мчить поміж величезних валунів, помпезно розкладених уздовж русла долини. Навпроти, випинаючись із зарослих травою схилів, стоять три голі шпички червоної скелі, сяючи ще черво­ніше за неї з плямами малинової барви, поцупленої з комори вечірньої зорі; а над найвищою з них височіє на тлі неба стрімка кам’яна колона. Глухе мармурове склепіння, обрамлене в основі балконом, увін­чувало круглу вежу, що мала багато високих вікон у готичному стилі, але оздоблених угорі геральдичними ліліями; й усе це спиралося на вісім чудових колон, з’єднаних арками, що виконували роль вікон у більшому масштабі. Коли ми закрученими сходами та мегалітичними каменями, вмурованими у ске­лю, дісталися вежі, ми побачили, що підлога склепу викладена витонченою мозаїкою. З чотирьох боків стояли чотири кам’яних трони, а у центрі — шестикутний мармуровий вівтар.

Четверо провідників абатства вже облачилися для церемонії; вони були озброєні чотирма знаряддями — списом, чашею, мечем і диском — з колони, що мала двері й сходи, які служили єдиним доступом до верхніх кімнат.

Безіл всівся на один з тронів, сестра Афіна — на другий; на двох інших зайняли своє місце один ду­же старий чоловік з білою бородою і молода жінка, якої ми досі ще не бачили. Без жодних формальностей, окрім серії ударів, церемонія розпочалася. Враження було приголомшливе. З одного боку, про­сторість амфітеатру, величність сцени й абсолютна природність учасників ритуалу; з іншого — дивовижна винятковість промов і чітка ясність та невідворотність ідей.