Мандоліна сестри Кіприди забриніла веселими переможними трелями. Це було схоже на музичний коментар, що підсумовував ситуацію. Місяць сховався за гори, селяни допили вино й, співаючи, пішли до своїх хатин; ми з Лу залишились на самоті під зорями. Запашними схилами вітерець розносив шум моря. Вогні міста згасли. Полярна зоря стояла над вершиною скелі. Ми не зводили з неї очей. Ми уявляли, що «випередження рівнодення» ідентичне нашій власній вічній подорожі крізь час.
Лу стиснула мою руку. Я зауважив, що повторюю слова «Кредо».
— Я визнаю, що моє життя — єдине, окреме і вічне, що було, є і буде грядущим.
Її голос прошепотів мені на вухо: «Я вірую у спільність Святих».
Я відкрив для себе, що все ж таки є глибоко релігійною людиною. Усе життя я шукав «кредо», яке б не ображало моїх етичних або інтелектуальних почуттів. І тепер я прийшов до розуміння загадкової мови мешканців абатства Телеми.
— Нехай Священик буде чистий душею і тілом!
Любов Лу освятила здійснення моєї волі, завершення Великої Праці.
— Нехай Священик буде палкий душею і тілом!
Любов Лу не лише відвернула забруднення ідеями та бажаннями, що є чужими для моєї найважливішої функції у Всесвіті, а й надихнула на динамічну нестяму.
Не знаю, скільки ми сиділи під зорями. Глибокий безконечний спокій зійшов на нас, наче голуб, наче три язики полум’я на наші душі, які назавжди стали однією душею. Кожне наше життя, зокрема, були одним, індивідуальним і вічним життям, але вони мали необхідний і тісний зв’язок одне з одним і з усім Всесвітом.
До того ж я усвідомлював, що заради цього нам було, зрештою, необхідно пережити цю жахливу трагедію.
«Коли зерно пшеничне, як у землю, впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе».