Ця ідея викристалізувалася в моїй голові зовсім без мого втручання. У певному сенсі це було схоже на розв’язання рівняння з наступними вихідними умовами: по-перше, дещо божевільне ототожнення Лу з усіма її романтичними ідеями місячного сяйва; далі моя фізична схильність як пілота, і по-третє, традиційний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любові.
Я дуже добре усвідомлював тоді, що моє моральне та психічне чуття полетіли на якийсь час за борт. Та моє ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»
Уперше в житті я був повністю собою, звільнений від усіх обмежень тіла, інтелекту та виховання, які зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.
Пригадую, я, здається, запитував себе, чи не збожеволів, і відповідав собі: «Звичайно ж збожеволів, адже здоровий глузд — це компроміс. Саме здоровий глузд не дає тобі рухатись уперед».
Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлі Ґрандж. Вона тривала заледве півсекунди. Вона тривала незліченні віки.
Усі можливі особисті сумніви були розвіяні незаперечними фактами. Ніколи у своєму житті я не кермував машиною краще, ніж тоді. Я вивів гідроплан з такою ж легкістю, як з портсигара дістають цигарку. Літак, немов орел, злетів у небо. Гудінню двигуна вишуканим відлунням підспівував м’який і спокійний голос Лу:
— О Ти! Тремтячі груди ночі, що мерехтять місячним розарієм! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми летіли у ранкову зорю. Я стрімко набрав висоту понад три тисячі. Я чув биття свого серця. Воно зливалося зі стукотом моторів.
Я наповнив легені чистісіньким, незабрудненим повітрям. Це був той же кокаїн — тільки з інтервалом в октаву; та ж піднесена, дивовижна сила — тільки виражена в інших термінах.
Дивовижно мелодійні слова Сівекінга проростали в моїй голові. Я захоплено повторював їх. Це — ритм британських двигунів.
«Повні легені! Глибокі ковтки! Глибокі, глибокі ковтки думок!»
Швидкість вивітрила усі мої тілесні відчуття. Кокаїн і вітер повністю їх заглушив. Я позбувся тіла; вічний дух; відокремлене вище створіння.
«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»
Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навіть поміж криком було чути її спів у відповідь.
— О Ти! Літня ніжносте уст, що горять червоним вогнем пристрасті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я вже не витримував ваги повітря, що тисло зверху. Піднімаймось вище, вище і вище! Я збільшив швидкість.
«Шалене безумство! Зухвала відвага! Шалена, шалена, зухвала відвага!»
— О Ти! Нестерпний зойку бурі, що несеться крізь листя лісів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
І я відчув, як нас забрав і поніс страшенний шквал. Земля зникла з-під нас, як камінь, що летить у сліпу порожнечу. Ми звільнилися, назавжди скинули пута народження!
«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»
Попереду, високо, у блідій сірості, стояв Юпітер — блискуча сапфірова твердиня.
— О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась поміж грудей Ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я горланив у відповідь.
«Шукачі зірок! Відкривачі зірок! Зірки-близнюки, мов срібло, блищать!»
Я направляв літак вище, ще вище. Між мною і світанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посміла! Це не її справа. Я мушу піднятися і розтоптати її.
— О Ти! Пурпурові груди бурі, пошрамовані зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Слабкі залишки туману обступили з усіх боків. Я збагнув усю радість, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаїну було недостатньо, щоб увібрати увесь цей безмежний екстаз. Її любов піднесла мене на вершину її тріумфальної пристрасті. І навіть туман став мені зрозумілим.
— О Ти! Незібрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Зненацька у цю хвилину заявило про себе моє практичне єство. Я помітив невиразну лінію берега. Я знав берегову лінію як свої п’ять пальців. Виявилося, що ми незначно відхилилися від найкоротшого шляху до Парижа, і довелося взяти трохи південніше.
Під нами вирувало сіре море. Мені здалося (зовсім божевільна думка), що бурхливий танець хвиль — це сміх старезного діда. Раптом якесь інтуїтивне відчуття почало підказувати мені, що щось не гаразд, і за мить я побачив у чому проблема. У мене закінчилося пальне.
У голові відразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливості!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очі. Я уявив собі, що він і є морем, що глузливо регоче піді мною.