У глибині душі люди для нього не мали жодної цінності, окрім як бути зручними формами, які можна виліпити. Те, як вони вдають із себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, і він узяв собі за звичку пити набагато більше та частіше, ніж це потрібно звичайній людині. Фізично він був значно міцніший і взяв мене під руку, наче злочинця, якого ведуть до відділка. Він насипав мені у вухо цілу купу безконечних заплутаних історій, кожна з яких видавалася йому неймовірно веселою.
Десь півхвилини я страшенно обурювався; потім заспокоївся, перестав звертати увагу і мало не задрімав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що більшість часу поводиться як малолітній недоумок, і все ж поза цим всім можна побачити, що глибока ніч у його голові наповнена ледь помітними іскорками геніальності.
Я найменшого поняття не мав, куди він мене веде, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумів, що знову сиджу в кафе «Вістерія».
Метрдотель збуджено розповідав моєму супутникові про те, який славний скандал він пропустив.
— Пан Фогдхем мало не пгибив його, — він увесь аж кипів, заламуючи свої пухкенькі ручки. — Він мало не пгибив його.
Щось у цій вимові привело у захват моє почуття зневаги і презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.
— Кепсько, — сказав мій товариш. — Паскудно! Виглядає на те, що старому Фордхему ніяк не вдасться довести справу до кінця. Слухай сюди, я сьогодні розважаюся. А ти піди, будь добрий, і перекажи усім тим хлопцям і дівчатам, щоб приходили повечеряти.
Кельнер дуже добре знав, кому і що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кільком абсолютно незнайомим людям у найтеплішій атмосфері величезної та невичерпної взаємоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий німецький єврей, який на перший погляд здавався шматком консервованої свинини, що надто довго пролежала на сонці. Він дотримувався принципу: що чим менше слів, то більше діла; а його діло — одне з найвеличніших скарбів людства.
Далі там був веселий балакучий чоловік з копицею сивого волосся на голові й дивакуватою кривою посмішкою на обличчі. Він виглядав як персонаж з творів Діккенса. Втім, для відновлення театру він зробив більше, ніж будь-хто з його сучасників.
Жінки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негідними цих чоловіків. Здається, видатні чоловіки полюбляють перебувати у компанії чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старі королі тримали при собі дурнів і карликів, щоб ті їх розважали. «Деякі чоловіки народжуються великими, деякі здобувають велич самі, а деяким цю велич нав’язують». Але звідки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для їхніх плечей.
Пам’ятаєте оповідання Френка Гарріса про Гидке Каченя? Якщо ні, то візьміть і перечитайте.
Найжахливіше в польотах — це страх самого себе, відчуття, що ти відірвався від свого класу і піднявся вище, а внизу — усі старі добрі знайомі речі перетворилися на жорстоких потворних ворогів, готових розтрощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.
Першою з тих жінок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала мені бридкого білого хробака. Розбещеність аж проступала крізь пори її шкіри. Вона була пихатою, помпезною, тупою і видавала себе за авторитетного фахівця з літератури; та усі її знання — це чужі думки, які вона повторювала, як папуга; а її власні спроби у цьому напрямку — найжалюгідніша й найнудніша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навіть оця кліка словоблудів, яку вона фінансувала. На її оголеному плечі лежала рука невисокої тоненької жінки з простим гарненьким обличчям і буцімто дитячими манерами. Це була німкеня з найнижчого соціального класу. Її чоловік був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що він живе за рахунок її заробітків. Були й набагато гірші чутки. Двоє чи троє розумників казали мені, що, на їхню думку, це вона, а не бідна мала Мата Харі, злила фріцам наші танки.
Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть і зватимуть, поки існує явище на ім’я Мистецтво. Він нетвердо опирався однією рукою на стіл, а другою розсаджував гостей на свої місця. Я уявив собі дитину, що бавиться ляльками.
Щойно перші четверо всілися, я побачив за ними ще двох дівчат. Одну з них, Віолет Біч, я вже зустрічав раніше. Це була ще та дивакувата штучка — єврейка, здається. Вона носила пучок жовтого волосся, що розліталося навсібіч, як у Петера-Нечесахи, і яскраву червону сукню — у разі, якби хтось її не помітив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на голові мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з її уст звисала вже несвіжа цигарка. Втім, хист до писання у неї без сумніву був, і я направду був дуже радий зустрітися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляє до мене дивним високим і водночас приглушеним голосом, ніби в неї проблеми з горлом: