Ми провели півдня, записуючи все, що бачили. Я уважно розглядав кожну деталь Суафіру, обмірковував усі сильні та слабкі сторони. Офіцер розвідки створив детальний ескіз місцевості поблизу табору Джуліс та навколишніх укріплень. Я знайшов підтвердження того, що раніше думав про ворожу міць. Як я й очікував, у Суафірі не було ворожих сил. Усі свідчення підтверджували попередню оцінку, навіть виноградні лози, важко обтяжені своїми стиглими гронами. Адже якби тут було велике зосередження ворога, тоді ані виноградні сади не були б пустими, ані виноград не залишався б висіти стиглим і соковитим на лозах.
Але наша насолода виноградом раптом обірвалась. Ми помітили ворожий патруль, що рухався в напрямку Набі Сале, де ми залишили свої джипи. Тож ми поспішили повернутись назад. Наступного дня ми повернулися в Набі Сале й були раді тут залишитись. Ми мали вдосталь пригод минулого дня. Тоді я був разом із командиром батальйону та всіма командирами рот. Я намагався роз’яснити кожному з них його роль на полі. Я гадав, що це дасть подвійний результат. Це підніме моральний дух батальйону завдяки розумінню з боку офіцерів нашої переваги над ворогом, про чисельність та позиції якого вони все знатимуть завчасно. А ще це забезпечить перемогу нашому батальйону та приведе його до лідируючої позиції серед бойових підрозділів на фронті.
V
6 липня я міг пишатися тим, що із усіх підрозділів, що були приведені до готовності вкінці перемир’я, жоден не зрозумів свого завдання так чітко, як наш батальйон. Кожен офіцер точно знав, що від нього очікують та був готовий діяти. Ми лише чекали, поки сьомий батальйон піде вперед нас та візьме Бейт Дурас, тоді ми змогли піти за ними й рушити до Суафіру. Однак справи не надто просувалися таким чином. Сьомий батальйон не зміг впоратися із поставленим перед ним завданням. Сказати, що то провина батальйону не було б цілком правильним. Катастрофа, що мала місце, скоріше була результатом комічної невдачі. Суданські війська (Йдеться про одну роту добровольців із Судану – прим. перекладача) повинні були пройти вперед і штурмувати вночі Бейт Дурас, покладаючись головним чином на фактор раптовості. Щойно дійшовши до свого об’єкту, суданські вояки мали б запалили зелений сигнал успіху, після чого мав вийти сьомий батальйон і зміцнити зайняті позиції. У разі невдачі, суданські бійці мали запалили червоний сигнал та відійти від Бейт Дурасу, щоб дати можливість працювати нашій артилерії.
Суданські бійці змогли захопити Бейт Дурас. Невдача полягала в очікуванні вирішального моменту, коли мав загорітися сигнал, за яким стежив сьомий батальйон. Солдат, що відповідав за це, запалив червоний сигнал замість зеленого. Щойно червоний вогонь спалахнув у небі, як наша артилерія почала обстрілювати позиції Бейт Дурасу, у яких все ще перебували суданські війська. Операція була, звісно ж, гнітючим провалом. Суданські бійці швидко почали тікати і щойно наша артилерія замовкла, ворог зміг легко повернутися в Бейт Дурас.
Ми у шостому батальйоні були шоковані тим, що сталося. Це означало втрату тієї можливості, задля якої ми готували сили, та надії, на яку ми так покладалися. Також це значило повне марнування зусиль, докладених під час планування. Та все було не так погано, як могло бути. Ми просто чекали подальшого розвитку ситуації та надіялись на нову можливість втілити наш план у життя.
Невдовзі події повернулися досить несподіваним чином. І тут маю сказати щиро та відкрито, хоча з тих пір минуло 6 років, що я опинився в ситуації, коли уперше підняв голос на полі проти наказу, відданого мені моїм начальником.
То було 9 липня. Ми сиділи за обідом у нашій їдальні поблизу батальйону штаб-квартири. До мене зайшов сержант і вручив мені конверт скріплений печаткою, що був адресований мені як штабному офіцеру батальйону. Не закінчивши їсти, я відкрив конверт. Пробігшись очима по рядках, я відчув як їжа застрягла в моєму горлі. Повідомлення містило наступні два пункти:
Шостий батальйон передасть свої позиції п’ятому, котрий вирушив із Гази.
Шостий батальйон займе містечко Джуліс рано вранці 10 липня.