Міномети почали обстрілювати ворога, однак я не чув їхнього гуркоту. Я намагався уявити становище нашого батальйону нині, коли ним ніхто не керував. Як відчув, як моє серце збунтувалось проти мого розуму, а мій розум збунтувався проти мого командира підрозділу. Мене тішило, що міномети були в безпечному місці. Я вирішив повернутись і взяти на себе командування, доки катастрофа нас не спіткала.
Перший офіцер, якого я зустрів після виходу із кукурудзяного поля, повідомив мені, що Ісмаїль Мохіддін загинув. Я не думав, що слід приховувати сьогодні просте людське почуття, що вирвалося із мене, коли я це почув. Зізнаюсь одразу, що втратив контроль над своїми почуттями і мої сльози почали капати. Я почав ридати з гіркотою, якої ще не знав у своєму житті. Я оплакував хороброго товариша по зброї, котрий пав у бою. Я також оплакував сам бій, керівництво над яким було кинуте напризволяще.
Коли я прийшов у штаб-квартиру, то виявив, що там немає нікого з відповідальних. Я запитав про командира підрозділу і мені відповіли, що він пішов невідомо куди. Я почав переглядати повідомлення, надіслані ротами із їхніх розкиданих по всьому полі бою позицій. Прочитав одне з них: «Прибули на об’єкт. Чекаємо нових наказів.» Інше: «Закінчились боєприпаси.» Третє: «Дісталися на об’єкт. Відправили носилки.» Погіршувало справи те, що ці повідомлення прийшли деякий час тому. Я був стурбований тим, що сталося із ротами, які писали ці повідомлення. Як вони самі собі давали раду, не отримавши відповіді зі штаб-квартири? Я намагався робити що міг. Особливо я хотів зв’язатись із нашими силами на захід від Джулісу, та не міг одержати від них жодної відповіді. Проте невдовзі я зрозумів що сталось коли прийшов кур’єр і повідомив, що командир підрозділу наказав силам на заході від Джулісу вийти і хоче, аби я вивів бійців, що атакували Джуліс із півдня.
Як я повинен вивести війська з півдня? Командир підрозділу вже відвів бійців, що відволікали увагу ворога від південного напрямку, заздалегідь не попередивши нас. Мені стало добре видно катастрофу що нависала в нас над головами. А те, що бійці, котрі відволікали з-заходу увагу ворога від основної атаки, добре справлялися із своїм завдання, змушувало мене іще гостріше відчувати проблему. І тут я вирішив робити те, що довго обмірковував, але не робив. Я обминув свого безпосереднього начальника – командира нашого батальйону – та зв’язався із командиром бригади, якому пояснив ситуацію. Нашим наміром тепер стало не скільки захоплення Джулісу, як здійснити відчайдушні зусилля задля витягування наших військ із пастки, до якої вони мали потрапити.
Ніч для мене була похмурою. Я відчув, що наш батальйон повністю втратив свій високий бойовий дух, був охоплений сумнівами й тепер його стало набагато важче вести вперед. Уранці ми одержали повідомлення зі штаб-квартири бригади: «Командир шостого батальйону повинен передати командування другому в команді. Він відправляється до Кахіри.»
Мені було шкода нашого нового командира підрозділу. Проте в нас не було часу когось жаліти, бо вже за годину ми отримали нове повідомленні зі штаб-квартири бригади, в якій було наступне: «Шостий батальйон займе Джуліс сьогодні». Я думав, це неможливо здійснити. Новий командир підрозділу над цим не замислювався. З однієї сторони він усвідомлював те, що я розповідав йому про моральний стан наших бійців та їхнє становище загалом. Але з іншої, він не наважувався прийняти мою точку зору та був проти нового наказу. Він не хотів казати, що розпочав своє нове командування проявивши боязнь іти в бій.
Я закликав його наступними словами: «У тебе немає вибору й у всякому разі не маєш що втрачати. Ти можеш не підкоритись наказу, але в такому випадку будеш переведений. Якщо приймеш наказ, тоді можеш бути певен, що перемога можлива, але в разі провалу, безсумнівно будеш переведений і цей провал завжди буде пов’язаний із твоїм ім’ям.»
Командир вислухав мене і сказав:
– Ти підеш зі мною до генерального штабу.
– Пішли – відповів я.
Коли ми заходили до генштабу, я помітив вивіску з написом: «Секція авіапідтримки». Я подав запит в офіс та запитав, чи володіють вони якоюсь інформацією про Джуліс. Відповідальний офіцер сказав, що вони мають колекцію авіазнімків усієї території. Коли я попросив показати їх, офіцер швидко розклав їх переді мною. Коли я розглядав фотографії, то був вражений одним важливим моментом, що вислизнув із нашої уваги. Містечко Джуліс лежало на схилі гори і не являло собою великої цінності. Цінністю, однак, був табір Джуліс, що розташовувався на вершині гори й підносився над містом. Навіть якби ми зуміли зайняти місто Джуліс, ми б опинилися в руках ворога, який зміг би перетворити Джуліс на кладовище для наших бійців.