Я був сповнений найдивнішого відчуття. Я не був надто переляканим і мені не було ані шкода, ані сумно. Мене цікавило лиш одне питання: «Це вже кінець?» Я навіть не засмучувався цим питанням і лиш тепер, сам не знаю чому, уперше після приходу в Палестину згадав своїх маленьких донечок, Худу і Муну. І згадав я свій дім, дружину й уявив, як вони сприймуть звістку про моє поранення. Потім я згадав про своїх бійців і подумав, який ефект на них справить ця звістка та як буде іти без мене бій. Моє серце наповнилося дивним спокоєм, а душа сповнилась відчуттям ясності й задоволеності.
Я повернувся до офіцера бригади, який занепокоївся мною й намагався все зробити для моєї зручності, й попросив його запалити мені сигарету. Я тримав сигарету в одній руці, а іншою, досі тримаючи носовичок, стискав груди. Я зробив одну довгу затяжку із сигарети й заплющив очі поки бронетранспортер плавно але швидко рухався до шпиталю в Межделі. Чимало спогадів промайнуло в моїх думках, сцени минулого, побачені фільми, мрії та сподівання: моє дитинство та юність, будинок і сім’я, мої дві маленькі донечки, що граються в кімнаті, Організація вільних офіцерів і та небезпека, що нависла над нею, лінія фронту з усіма випробуваннями й жахами, мої бійці з офіцерами та все те, що вони подолали і перетерпіли. Я відкрив очі й зробив ще одну довгу затяжку коли ми спішили доїхати до шпиталю.
Я із подивом подивився на лікаря, який оглядав мене в междельському шпиталі, майже не вірячи в його пояснення. Його опис мого поранення був надто гарним, щоб бути правдою. Я прибув сюди із повною вірою в те що, беручи до уваги обсяги кровотечі й місце поранення, моя рана глибока і серце вражене також. Коли я зняв просякнутий кров’ю носовичок, яким намагався стримати кровотечу, глянув на лікаря і сказав:
– Прошу вас, не соромтеся розповісти правду.
Лікар почав оглядати рану, після чого незрозуміло похитав головою. Мені стало неспокійно і я попрохав його сказати, була рана глибокою чи ні. Він усміхнувся, качнув головою та відповів:
– Пробачте, це незвичайне поранення. – і додав: – Чи знаєте ви що з вами сталось?
– Я знаю лише, що мене підстрелили – відповів я.
– Це так, але чи знаєте як саме вас підстрелили? – запитав лікар.
Мені стало ще більш неспокійно від цього діалогу і я сказав:
– Я думаю, так само, як і будь-кого іншого, кого поранили.
Лікар похитав голову в знак незгоди й відповів:
– Вас дійсно поранено, та поранення незвичайне. Схоже на те, що куля пробила бронетранспортер і при цьому ядро кулі відділилося від металевої оболонки. І те, що влучило у Вас було металевою оболонкою без ядра.
Я лежав на операційному столі, поки він оглядав мою грудну клітку. За десять хвилин лікар влучив мені шматочки скрученого металу й сказав: «Візьми на пам’ять.» Я потримав їх на долоні й роздивився пильно. Дивлячись на них я був уражений тим, що б могло статися, якби події повернулися іншим чином. І коли я замислювався над цим, моя душа потягнулась до свого Творця і я проговорив у глибині серця: «Хвала Богові. Хвала Богові.»
Я був першим, хто прибув до междельського шпиталю того ранку. Коли дізнався, що моє порання специфічне, перша моя думка була про те, що я вже довго нічого не їв. Я попросив чаю і поки повільно його пив, думками повернувся до дивних обставин моєї втечі. Чай пробудив мій апетит і я став почуватися ще голоднішим, аніж до того. Я попросив щось поїсти і був шокований, почувши що нічого нема.
– Що ви маєте на увазі? – вигукнув я. – Я голодний.
– Ваш батальйон мабуть пришле вам їжу – відповіли.
– Мій батальйон? – я витріщився на людину, яка сказала мені це. Я повторив це слово знову й знову і раптом подивився на нього й запитав: – Де мій батальйон?
Це питання стало непереборним і взяло гору над моїми переживаннями та уявою. А й справді, де зараз мій батальйон? Декілька годин тому я залишив його на незаздрісній позиції, розкиданим та відкритим уздовж широкого фронту. Вище командування дало йому наказ прорватись до позицій ворога та оточити його. Я похитав головою, коли в моїх думках постала картина того становища, у якому я залишив свій батальйон. Я сказав сам собі подумки: вони наказали нам прорватись до позицій ворога і оточити його. Та як ми можемо оточити його, коли він оточив нас? Те що сталося, було неминучим. Коли ми прорвались до ворожих позицій, тоді саме він оточив нас, а не навпаки. Але як же ж ми могли пройти до його позицій та оточити його в той самий час?
Монолог був перерваний, коли я почув голос людини, в якої питав про їжу.