Одного ранку я опинився на кахірському вокзалі в компанії Абд ель Хакіма Амера та Закарії Мохіддіна. Ми попрощалися з Камаль аль Дін Хусейном, який збирався до Палестини своїм шляхом разом із друзями та побратимами. Ми привітали їх із наданою можливістю піти в Палестину та пообіцяли зустрітися там у недалекому майбутньому. Ми також схвильовано запевнили їх, що робитимемо все можливе у Кахірі, щоб гарантувати успіх їхньої місії. Останні слова, які я сказав Камалю перед тим, як потяг вирушив, були такі: «Дай мені знати, якщо потребуватимеш чогось. Я обов’язково виконаю до кінця твої запити, що стосуються армії, й буду стежити за тим, щоб вас не стримували червоні лінії та бездіяльність.»
Коли потяг повільно рушив зі станції, наші серця билися від емоцій. Замість того, щоб піти додому, того вечора я зайшов до офісу щоденної газети. Я попросив редактора дозволити мені написати статтю з описом сцени на вокзалі. Сівши, із тремтінням та збудженням, я написав що було на вокзалі. Тієї ночі я не лягав спати, а залишався в офісі й чекав на перший випуск номеру, який містив мою статтю.
Перший день травня минув і ми все ще залишалися в Кахірі. Однак подумки ми були в Палестині. Нас охоплювало запаморочення від думок та почуттів. Одного дня нам повідомили, що наша група в офіцерській школі закінчить навчання раніше визначеного розкладу, можливо це було наслідком подій у Палестині.
Випускна церемонія була простим і жвавим святом, після якого ми квапилися дізнатись куди нас призначать. Невдовзі мені наказали приєднатися до 6-го батальйону. Абд ель Хакім Амера призначили до 9-го, а Закарію Мохіддіна – до першого батальйону. Ці три батальйони вже стояли поблизу палестинського кордону, але ми не знали непевно яке майбутнє нас очікує. Проте ми всі прагнули негайно приєднатись до своїх підрозділів. Нам наказали покинути Кахіру 16 травня (Держава Ізраїль була проголошена 15 травня – прим. перекладача), але наш стимул був настільки великий, що ця затримка роздратувала нас. Ранкові газети були сповнені новин про події у Палестині. В той самий час були різноманітні прогнози та суперечливі репортажі як для офіційної трибуни, так що єгипетський уряд міг засмутитися цією темою. Не було жодних спеціальних вказівок у газетах щодо того, чим могла бути та чи інша точка зору. Однак уже тоді почало здаватися, що у нас є можливість почати Палестинську війну і загальна атмосфера в країні була переповнена збудженням.
II
16 травня, взявши речовий мішок, я покинув свій дім, залишивши позаду на столі ранкову газету. Перша сторінка газети містила комюніке [офіційне повідомлення] Міністерства оборони про початок військової операції в Палестині. Мене охопило дивне відчуття, коли я швидко спускався сходами й думав: «Тепер я на шляху на фронт.»
На машині я доїхав до будинку Абд ель Хакіма Амера, бо ми домовилися, що я спершу маю підібрати його, потім Закарію Мохіддіна, щоб ми всі їхали разом. Мені здавалось, що фронт займає всі мої думки, то ж я хотів сконцентруватися на тому, що слід забути зовсім те, що залишив позаду – особливо усі ті сльози, що котилися, коли я покидав будинок і, я знав, падали, коли я спускався сходами вниз.
Потяг, що покинув Кахіру їдучи на фронт був типовим для поїздів воєнного часу: офіцери та інші чини у кожному кутку, рюкзаки нагромаджені у проходах і зрештою розкидані всюди гвинтівки та шоломи. Збудження було у кожній дії, слові, погляді. Була розмова про те невідоме, яке нас очікує і в яке ми збиралися кинути наші життя. Інколи були розмови про наших побратимів, які пішли на війну раніше та про тих, яких ми залишили позаду. Особливо куток, який зайняли Абд ель Хакім, Закарія та я невдовзі став операційною штаб-квартирою в мініатюрі. Ми розгорнули поміж собою величезну карту й почали обговорювати ситуацію. Із першого погляду перед нашими очима з’явилися «прогалини» у нашій позиції, крізь які наші лінії могли бути під загрозою.
Єгипетська армія в той час була сформована із дев’яти батальйонів. Лише три з них були поблизу кордону тоді, коли був відданий наказ увійти в Палестину і ще чотири в дорозі. Ми продовжували ставити собі запитання. Чому не було сконцентровано великої кількості батальйонів на кордоні відтоді, як було прийняте рішення про початок війни? Чому резерви не були призвані та сформовані в нові батальйони, які можна було б відправити на фронт, коли потреба у цьому зросла? Чому перше комюніке описувало палестинську операцію лише як каральну експедицію проти сіоністських «банд»? Досить швидко, однак, наше відчуття піднесенння змогло додати нам упевненості та сформувати серйозний суцільний фронт.