В Асдуді я зустрів Абд ель Хакіма. Він був як завжди усміхнений, упевнений, безтурботний. Я ніколи не забуду ту ніч, яку ми разом провели в Асдуді. Його місцем для спання була траншея посеред апельсинового гаю. Я поселився в тій самій траншеї, але з іншого боку апельсинового дерева. Тієї ночі ми не засинали ні на мить. Атмосфера були дивною та хвилюючою. Ми були на передній позиції поблизу ворога. Радіоприймач поблизу Абд ель Хакіма щохвилини повідомляв його про розвиток обстановки. Я вперше від Абд ель Хакіма дізнався, що наступного дня має бути атака проти поселення Ніцаним (Ізраїльський кібуц, розташований між Ашдодом та Ашкелоном. Заснований 1943 – прим. перекладача). Я виразив Абд ель Хакіму своє занепокоєння, аби не повторилося те, що трапилось в Дір Сунейді. Та він заспокоїв мої побоювання. Він сказав, що виніс багато уроків з Дір Сунейда. І додав, що в молодих офіцерів моральний дух дуже високий. Він також ретельно підбирав серед командирів рот тих, хто поведе атаку. Однак одного з них, капітана Махмуда Халіфа, який був членом Організації вільних офіцерів, не потрібно було підбирати, бо він сам захотів повести свою роту в бій. Абд ель Хакім залишив мене на світанку, йдучи в бій.
День видався напруженим. Я мав розмістити батальйон на нову позицію. Я також поринув у роздуми про те, що відбувалось попереду нас на заході, на узбережжі біля Ніцанима. До нас надходили переривчасті відомості про бій. Опівдні ми отримали точну інформацію, що дев’ятий батальйон повинен взяти на себе це завдання і зайняти поселення Ніцаним. Ще я дізнався, що Халіф, котрий очолював штурмову роту, був убитий і що Абд ель Хакім, не змігши себе стримати, пішов на штурм і був поранений шрапнеллю, однак усе інше було добре. За цей бій Абд ель Хакім здобув особливу пошану на полі бою.
Тієї ночі ми регулярно обмінювались пострілами з ворогом. Я не міг зібратися з думками. Вони витали далеко над полем бою. Я запитував себе: «Чому ми прийшли на заміну в битві за Ніцаним?» Нашим офіцерам та бійцям не бракує сміливості. Та це, напевно, єдиний обнадійливий аспект ситуації. Все інше тільки викликає тривогу. Я блукав у своїй уяві над усім фронтом. Мені здавалось, що наші розкидані війська виріджуються іще більше в міру наближення до лінії фронту на зустріч із ворогом. Нечисельні, сформовані для захоплення величезного шматка території, вони перетворювали себе у поодинокі застави, головною відповідальністю яких став самозахист. Жодного резерву, який можна було б кинути в атаку, не було. Ми припинили битися як армія та перетворилися в поодинокі некоординовані групи після нашої появи у Палестині. Результатом усього цього було те, що ворог зумів ясно вказати нам на наші розкидані позиції. На відміну від нас, він мав здатність пересуватися, концентруватись і атакувати. Я продовжував запитувати себе: «Що змушує нашого командира підрозділу так чинити? Що змушує його так розкидати сили? Чому він просунувся вперед на таку відстань, ставлячи свої сили під удар ворога в усіх напрямках?»
Звістки про перемир’я (29 травня 1948 Рада Безпеки ООН закликала обидві сторони до перемир’я на чотири тижні – прим. перекладача) почали поступово надходити до траншей. Ми отримали наказ припинити вогонь о 6 ранку в п’ятницю і розмови про політичну війну поновились. Однак ворог не розглядав цю війну як політичну. Рівно за шість годин до припинення вогню я отримав інформацію, що ворожі підрозділи перерізали дорогу між Межделем та Асдудом. Близько до обіду ми змогли відкинути ворога від позицій, через які проходив шлях нашого постачання і на яких він уже почав окопуватися. Якби ворог залишився на цих позиціях, він мав би можливість перехоплювати всі поставки та підкріплення, що йшли до нас протягом періоду перемир’я. В обід я поїхав на джипі до позиції, яку ворог намагався зайняти. Я вперше побачив трупи ворогів із розкиданим навколо оснащенням.
Я стояв на гребні гори поблизу цього місця й мої думку знову почали витати. Я був на пагорбі в Палестині між Межделем та Асдудом. Величезне темно-синє море простягалося в край до горизонту. Червоне сонце опускалося за морем, створюючи неймовірне видовище. Поряд зі мною лежав труп ворога, що намагався вбити нас, але його вбили ми. На сході простягались наші розпорошені війська, котрі виконували свій обов’язок у міру своїх сил, не дивлячись на несприятливі обставини. На півдні розташовувалось наше вище командування, яке жило в полі та вело політичну війну. На південному заході від мене лежала наша столиця, що мала мінімальний контроль над нами й відправляла нас куди бажала, нинішнім бажанням якої було те, що нехай буде воєнний стан без війни. А десь далеко, у Нью-Йорку сидить група із одинадцяти людей, котрі прийняли рішення що битва, в якій ми брали участь, повинна припинитися, і рішенню яких ми мусимо підкорятись. Я вдихнув у легені морський бриз і повернувся до машини обминаючи трупи, що лежали при дорозі й запитували мене: