Ангел каже:
— Повтори уголос написане.
А на стіні написано: «…ти, як непозбутнє лихо, тягнеш за собою всі свої невдачі та негаразди…»
Проводячи пальцем твоєї дружини по кожному слову, Ангел шепоче:
— Повтори вголос.
А Місті відповідає:
— Ні. Це просто якась маячня, — каже вона.
Міцно обхопивши руку Місті і скеровуючи її палець, Ангел злегка підштовхує її плечем вздовж напису і знову каже:
— Та це ж просто слова. І ти можеш їх проказати.
А Місті відповідає:
— Вони лихі. І не мають сенсу.
Ось ці слова: «…вирізати всіх вас, як жертовних тварин, аж до четвертого коліна…»
Тепла шкіра Ангела міцно огортає її руку. Він шепоче:
— А навіщо ж ти тоді приїхала поглянути на них?
Знову слова: «…по товстих ногах моєї дружини розповзаються варикозні вени…»
По товстих ногах твоєї дружини.
Ангел шепоче:
— І навіщо ж тоді було приїжджати?
Тому, що її милий дурний чоловік не залишив посмертної записки.
Тому, що це — та частина його єства, про яку вона й не здогадувалася.
Тому, що їй хочеться зрозуміти, ким він був. Бо вона хоче виявити, що ж сталося.
Місті відповідає Ангелу:
— Не знаю.
Будівельники, які дотримувалися давніх традицій, пояснює вона йому, ніколи не розпочинали нову споруду в понеділок. Тільки в суботу. Після закладин фундаменту вони кидали в нього жменьку житнього зерна. І тільки через три дні, якщо насіння не проростало, починали будувати. Під долівкою вони клали стару потерту Біблію або замуровували її в стіну. І одну стіну завжди лишали нефарбованою, аж поки не прибували домовласники. Це робилося для того, щоб диявол не дізнався про спорудження нового будинку, аж поки до нього не можна буде в’їхати й жити.
З кишеньки своєї фотосумки Ангел дістає щось пласке та сріблясте, завбільшки з кишенькову книжечку. Це — фляжка, квадратна й блискуча, вигнута так, що коли дивитись крізь неї з увігнутого боку, здаєшся худим та високим. А з вигнутого боку опецькуватим і товстим. Він подає фляжку Місті, метал важкий та гладенький, а з одного боку — кругла кришечка. Вага фляжки коливається, бо щось плюскається всередині. Його фототорба — цупка сіра тканина з безліччю застібок-блискавок.
На високому й тонкому боці фляжки вигравіювано: «Ангелу: Te amo».
Місті питає:
— А ти? Ти чому тут?
Коли вона бере фляжку, їхні пальці торкаються. Фізичний контакт. Флірт.
До речі, погода сьогодні — частково підозріла, можна очікувати подружньої зради.
Ангел відповідає:
— Це джин.
Кришечка відкручується і звисає на маленькому ланцюжку, яким вона кріпиться до фляги. Те, що всередині, має приємний запах, і Ангел каже:
— Пий.
Відбитками його пальців укрите все її тонке та високе відображення на полірованій стінці. Крізь отвір у стіні видно ногу домовласниці в замшевому мокасині. Ангел ставить свою сумку так, щоб закрити цей отвір.
Тобі чути, як десь далеко від усього цього шиплять і вибухають океанські хвилі. Одна за одною. Шиплять і вибухають.
Графологія твердить, що в нашому почеркові проявляються три аспекти нашої особистості. Усе, що знаходиться в нижній частині рядкових літер, наприклад, хвостик літери «у» чи «з», усе це вказує на нашу підсвідомість. Тобто «id» за Фрейдом. Це — твоя найбільш тваринна сторона. Якщо хвостики схиляються праворуч, це значить, що ти спрямований у майбутнє і до світу поза тобою. А коли хвостики схиляються ліворуч, це значить, що ти застрягнув у минулому і Дивишся всередину самого себе.
— Усе твоє жиТтя проявляється в кожній фізичній дії — у тому, як ти пишеш або йдеш по вулиці. У тому, як ти тримаєш свої плечі, — каже Ангел. — Усе це — мистецтво. Жестикулюючи, ти видаєш історію свого життя.
У фляжці — джин, і ти відчуваєш його прохолодну приємність, коли він тоненькою цівочкою стікає вниз твоєю горлянкою.
Ангел каже, що форма твоїх високих літер, усе, що вивищується над звичайними рядковими літерами, як-от «е» чи «х», — усе це вказує на твоє вище духовне «я». На твоє супереґо. Те, як ти пишеш свої «і», або ж «ф», або «ї», свідчить про те, ким ти прагнеш бути.
А все, що знаходиться проміж, тобто більшість твоїх рядкових літер, — усе це демонструє твоє еґо. Стиснуті, гострі, розтягнуті, округлі — усі ці букви показують звичайного буденного тебе.
Місті подає флягу Ангелу, і той робить ковток.
І питає:
— А ти нічого не відчуваєш?
Слова Пітера промовляють: «…вашою кров’ю збережемо ми наш світ для прийдешніх поколінь…»
Це — твої слова. Твоє мистецтво.