Выбрать главу

А тепер, коли Місті сиділа отут на церковній службі, їй було важко пригадати, яка картина першою постала в її уяві і що вона першим побачила наяву, коли сюди приїхала. Пурпурова матерія олтаря. Товсті дерев’яні балки, чорні від лаку.

Усе це вона уявляла собі, коли була малою. Але ж це неможливо.

Поруч із нею на лаві — Ґрейс, вона молиться. Теббі — з дальнього боку біля Ґрейс, вони стають навколішки, склавши руки.

Очі Ґрейс заплющені, вона бурмоче собі в руки, промовляючи:

— Благаю, нехай моя невістка повернеться до малювання, яке їй так подобається. Благаю, не дай їй розтринькати даний Тобою талант…

А довкола них — усі старі остров’янські родини, шепочуть собі молитви.

Позаду них якийсь голос бурмоче: «…благаю, Господи, дай дружині Пітера все, що їй треба для того, щоб почати роботу».

Іще один голос, що належить старій пані Петерсен, промовляє: «…нехай Місті порятує нас, перш ніж прибульці знавісніють…»

Навіть Теббі, твоя донька, і та шепоче: «Господи, дай сили моїй мамі, щоб вона повернулася до свого мистецтва…»

Усі воскові фігури острова Чекайленд скупчилися, ставши навколішки, довкола Місті. І Таппери, і Бертони, і Німани — усі вони заплющили очі і, заламуючи пальці, благають Бога, щоб той спонукав її малювати. І всі вони гадають, що вона має якийсь таємний талант, який їх порятує.

А Місті, твоя бідолашна дружина, єдина несхиблена істота в церкві, вона просто хоче — якщо чесно, просто хоче випити.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. І повторити.

їй хочеться заволати і наказати всім, щоб вони заткнулися і облишили свої ідіотські молитви.

Якщо тобі стукнуло сорок і ти бачиш, що вже ніколи не станеш великою художницею, якою ти мріяла стати, художницею, яка написала б щось таке, що зворушило б і надихнуло людей, змінило б їхнє життя. Ти просто не маєш таланту. Не маєш або розуму, або натхнення. Не маєш ти нічого з того, що потрібно для створення шедевру. Якщо ти бачиш, що твій портфель замовлень — це лише величні кам’яні будинки та пишні заквітчані сади — фантазії маленької дівчинки з Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія, — якщо ти бачиш, що все, що ти намалюєш, лише збільшуватиме кількість посередності у світі, і без того заповненого посереднім лайном. Якщо ти збагнула, що тобі сорок один і ти вичерпала даний тобі Богом потенціал, то що ж — мої тобі щирі вітання.

Що ж, будьмо! Пиймо до дна!

Бо кращою ти вже не станеш. За те й вип’ємо.

Якщо ти розумієш, що вже ніяк не зможеш дати своїй дитині кращого рівня життя — чорт, навіть такого, який тобі забезпечила твоя мати в автопричепі на стоянці, — а це значить, що вона не піде до інституту, не навчатиметься і в мистецькому коледжі, ні про що не мріятиме, хіба що про те, як працюватиме на роздачі їжі, як і її матір.

Та пішло воно все к бісу!

І оце — повсякденне життя Місті-Мері Кляйнман, цариці рабів.

Мавра Кінкейд?

Констанція Бертон?

Чекайлендська художницька школа. Вони були інакшими, народилися інакшими. То були художники, що створили ілюзію легкості написання картин. Річ у тім, що в декого є талант, але в більшості його немає. Ми, що належимо до цієї більшості, ми так і підемо в небуття — безславно і непомітно, так нічого й не досягши. Люди на кшталт бідолашної Місті-Мері — це обмежені, маргінальні опудала, яким не судилося отримати якихось пільг від життя, як, скажімо, тих, що їх отримують інваліди. Для них не влаштовуватимуть Параолімпійських ігор. Вони просто платять більшу частину податків, але не отримують навзамін спеціального меню в м'ясному ресторані. Для них не буде суперкомфортабельної душової кабінки. Не буде спеціального місця в голові автобуса. Не буде лобістів у Конгресі.

Ні, доля твоєї дружини — це аплодувати успіхам інших людей. У мистецькому коледжі Місті знала одну дівчину, яка наповнила кухонний міксер рідким будівельним розчином і ганяла цей міксер доти, поки мотор не згорів, чмихнувши хмариною ядучого диму. Таким чином вона продемонструвала своє ставлення до «кар’єри» домогосподарки. А тепер ця дівчина, мабуть, мешкає десь у мансарді і наминає екологічно чистий йогурт. Вона має купу грошей і може дозволити собі байдикувати, закинувши ногу на ногу.

А ще одна дівчина, яку Місті знала в коледжі, так та влаштовувала вистави в трьох діях, тримаючи ляльок у власному роті. То були костюмчики, які вона настромлювала на свій язик. Додаткові костюмчики вона тримала в роті — наче в театрі за кулісами. А під час зміни декорацій та костюмів можна було просто студити губи — як завісу в театрі опустити. Зуби були їй за рампу і підмостки. Всовуєш язика в новий костюм — і маєш іще один персонаж. Після вистави в трьох діях у цієї дівчини навколо рота утворювалися розтяжки. А її orbicularis oris розтягувався і деформувався.