Камера-обскура.
Не чітке зображення, а все перевернуте догори ногами. Спотворене дзеркалом чи лінзою, через які воно проходило. Наше обмежене особисте сприйняття. Наш малесенький масив досвіду та знань. Наша недолуга освіта.
Як спостерігач контролює круговид. Як помирає художник. Ми бачимо те, що бажаємо бачити. Ми бачимо так, як ми бажаємо бачити. Ми бачимо лише самих себе. Усе, що може художник, це дати нам щось таке, на що можна подивитися.
Між іншим, твою дружину заарештували. Але вона спромоглася це зробити. Вони спромоглися це зробити. Мавра. Констанція. І Місті. Вони врятували її дитину, твою доньку. Вона врятувала себе. Вони врятували всіх.
Помічник у своїй коричневій уніформі відвіз Місті через пором на материк. По дорозі він зачитував їй її права. Потім передав іншому помічникові, який зняв із неї відбитки пальців та обручку. Місті і досі у своєму весільному платті; і помічник забрав у неї сумку та туфлі на шпильках.
Уся її дешева біжутерія, коштовності Маври, їхні коштовності — усі вони знову в будинку Вілмотів, у взуттєвій коробці Теббі.
Цей другий помічник дав їй ковдру. Цей помічник — жінка її ж віку, її обличчя — щоденник зморшок, що починаються навколо очей і тягнуться павутинками між носом та ротом. Поглянувши на бланки, що їх заповнювала Місті, ця жінка спитала:
— Так ви — ота художниця?
І Місті відповіла:
— Так, але тільки решту цього життя — і не більше.
Помічниця повела її старим бетонним коридором до металевих дверей. Відмикаючи двері, сказала:
— Світло вимкнене, бо вже був відбій. — Розчинивши металеві двері, вона відійшла убік — і саме там Місті його й побачила.
Шкода, що в художньому коледжі не вчать того, що ти завжди в пастці.
Тому, що твоя голова — це печера, а твої очі — вихід із неї. Що ти живеш усередині своєї голови і бачиш лише те, що хочеш бачити. Що ти лише спостерігаєш за тінями і придумуєш їм таке значення, яке тобі бажається.
Між іншим, він був прямо там. У високому квадраті світла, що падало крізь двері, написаний на дальній стіні маленької камери.
Там був напис: «Якщо ти тут, то ти знову зазнала невдачі». І підпис: «Констанція».
Округлий розмашистйй почерк, люблячий та турботливий, як і всі інші зразки її почерку. Тут Місті ніколи не доводилося бувати, але тут вона невпинно опиняється — знову і знову. І саме в ту мить вона чує звук сирени, протяжний і далекий. Помічниця каже:
— Я повернуся, щоб трохи приглянути за вами. — З цими словами вона виходить і замикає двері.
В одній стіні є вікно, надто високо для Місті, але воно, напевне, виходить на океан та острів Чекайленд.
У мерехтливому помаранчевому відблиску з вікна, танцівному світлі та тінях на бетонній стіні навпроти вікна, у цьому світлі Місті дізнається все, що знала Мавра. Усе, що знала Констанція. Місті знає, як усіх їх обдурили. Платон каже, що ми вже все знаємо і нам треба лише пригадати. Це те, що Карл Юнґ називає колективним підсвідомим. Місті пам’ятає.
Як камера-обскура фокусує зображення на полотні, як працює ящичний фотоапарат, так і маленьке вікно камери проектує оранжево-жовте безладдя, фігури з полум’я та тіні на дальню стіну. Усе, що чути, — це сирени, усе, що видно, — це полум’я.
То палає готель «Чекайленд». А в ньому — Ґрейс, Гарроу та Теббі.
Ти це відчуваєш?
Ми там були. Ми там є. Ми там будемо завжди.
І ми знову зазнали невдачі.
Трете вересня — перша чверть Місяця
Місті паркує авто на мисі Чекайленд-Пойнт. Біля неї сидить Теббі, огортаючи руками урну. Там — її бабуся та дід. Твої батьки. Ґрейс та Гарроу.
Сидячи поруч із донькою на передньому сидінні старого «б’юїка», Місті кладе руку Теббі на коліно і каже:
— Манюня!
І Теббі повертає голову й дивиться на свою матір.
Місті каже:
— Я вирішила офіційно поміняти наші імена та прізвища. — Місті каже: — Теббі, мені справді треба розповісти людям, що там сталося. Місті стискає худеньке колінце Теббі, біла панчоха ковзає по колінній чашечці, і Місті каже: — Ми можемо поїхати жити до твоєї бабусі в Текумзе-Лейк.
І справді, тепер вони можуть поїхати куди завгодно. Вони знову багаті. Ґрейс та Гарроу і всі старі острів’яни, вони — залишили їм мільйони, на які застрахували свої життя. Багато мільйонів, вільних від оподаткування та надійно збережених у банку. З процентами достатніми, щоб безбідно жити наступні вісімдесят років.
Пошуковий собака детектива Стілтона через два дні після пожежі врився в гору обгорілої деревини. Перші три поверхи готелю спустошені, залишилися тільки голі кам'яні стіни. Від високої температури бетон обернувся на блакитно-зелене скло. Що там рознюхав собака — гвоздичний одеколон чи каву, але рятувальники знайшли Стілтона, мертвого, у підвалі під вестибюлем. А собака увесь тремтів та обісцявся. Звали його Рудько.