Насильницьке прикріплення до землі й трудова повинність викликали опір. Якщо бути відвертим, я не знаю, хто, крім горців, воював у Лаосі. З кого ще, крім в’єтнамців, було набрано «Патет Лао», залишається таємницею. Лаосці тоді, як, певно, й зараз, перебували під нівелюючим тиском буддизму. Чисельність урядової армії ледь досягала 4 тисяч чоловік, сили «Патет Лао» оцінювали в 10 - 40 тисяч.
До тридцяти відсотків чоловічого населення країни перебувало в ченцях. Заїжджого лаоського бонзу на базарі легко було відрізнити за дзвіночками на ногах, якими він відганяв комах, аби не чавити їх на ходу. Коли лаосців почали мобілізувати до армій воюючих сторін, вони, йдучи в атаку, стріляли в повітря, наївно сподіваючись, що противник відповідатиме в такий же спосіб.
30 березня 1972 року, висловлюючись офіційною мовою, «відбулося загострення». Частина регулярної північнов’єтнамської армії чисельністю до ста тисяч чоловік перейшла демаркаційну лінію й атакувала Південний В’єтнам з кількох напрямків. Хоча Косигін застерігав Ле Зуана від таких дій, але в’єтнамське керівництво запевняло, що, як тільки перший танк перетне кордон, вдячне населення підхопить його на руки та понесе до самого Сайгона. Я на власні очі бачив таке в пропагандистському фільмі.
Американці відповіли масованими авіаційними нальотами. Спочатку зруйнували дамби, а коли вода залила навколишні лани й звела нанівець можливості маневру, взялися за танки. Це вже була не війна, навіть не полювання, а тир. Фото спалених «п’ятдесятчетвірок» із зірками на баштах друкувалися світовою пресою.
Здавалося б, черговий casus belli - свідчення агресивності комуністичного режиму - наявний, і можна було чекати великої війни. Панічна реакція Ханою підтверджувала цю думку. До армії мобілізували десятки тисяч чоловіків. З ракетних та артилерійських батарей познімали зенітників та погнали на передову.
Всім радянським «радникам» незалежно від роду занять довелося перекваліфікуватись. Я став артилеристом. Коли військових радників призначають на батареї або в стрілецькі батальйони, як це мало місце в Ефіопії, це - певна ознака того, що справа перебуває під загрозою. У будь-якій колоніальній (визвольній, міжусобній) війні неминуче настає момент, коли до армії починають призивати чоловіків, незважаючи на ценз освіти й осілість. Тоді на поле битв повертається традиційне військове мистецтво, перед яким ми, переважно, безсилі.
Наша батарея прикривала нафтосховище, збудоване французами близько 1947 року. На нашому озброєнні були 10 зчетверених флотських артилерійських установок «ерлікон» чи то англійського, чи то американського виробництва випуску кінця Другої світової війни. Подавання боєприпасів здійснювалося гідравлічно з бетонних льохів. Створена ще 1917 року класична машина для вбивства - славетна конструкція німецького інженера Бекера - функціонує за геніально простим принципом віддання вільного затвору. За секунду кожна люфа вистрілює кілограм снарядів калібру 20х110 зі швидкістю 404 - 1200 пострілів на хвилину. А поки що ми без особливого успіху палили по американських літаках палубної авіації й навіть стратегічних бомбардувальниках. Скільки я тоді «збив» літаків - жах охоплює. Вранці, бувало, прокинешся, а навкруги все засіяно уламками повітряного флоту США. Всі наші дані найретельнішим чином складались у вищих штабах. Якщо вірити зведенням, у В’єтнамі було збито літаків утричі більше, ніж їх налічували Військово-Повітряні сили США. У такому випадку, аналізуючи радянський досвід виконання п’ятирічок за три-чотири роки, американські аналітики дійшли висновку, що росіяни тепер можуть двадцять років взагалі не працювати.
Завдання нашої батареї - боротьба з винищувачами-бомбардувальниками «Фантом». На відміну від В-52, «Фантоми» діяли п’ятірками, підходячи до цілей ешелонами на мінімальній висоті. Помітивши курний хвіст пущеної з землі ракети, перша п’ятірка розсипалась навсібіч, а літаки другої бралися за станцію наведення. Підкрилкові касетні установки ракет малого калібру «повітря - земля» були дуже ефективною зброєю. Дощ вибухів накривав вогневу позицію, й ставало не до управління вогнем. Тоді з наших установок стріляли тільки три: моя та ще дві, де стрільцями були старші матроси мого екіпажу.
В’єтнамці доповнили захисні споруди французів досить таки ефективними бомбосховищами. У землю закопували кільце каналізаційної труби й закривали люком. Сховатись у ньому можна було лише одній людині, проте накрити його вдавалося хіба що прямим влучанням. Та ховатися в цих трубах і трястися разом із землею було дуже лячно. Справді, коли сидиш у люльці установки, ловиш у перехрестя літак противника, світ навколо тебе перестає існувати. Натискаєш на педаль вогню і не чуєш власних пострілів, не те що розривів ворожих ракет. Зникає страх, залишається тільки азарт.
Ми вели здебільшого загороджувальний вогонь, щоб примусити «Фантоми», які підлітали до цілі по складках місцевості, підніматися над цією стіною вогню й таким чином потрапляти в зону дії ракет «земля - повітря». Будь на те моя воля та якісь технічні можливості, я сам би навів, нарешті, американців на ці нафтосховища.
У нас, моряків, не залишалося жодних ілюзій з приводу цієї бійні задля торжества комунізму в усьому світі. Флот завжди був найреволюціонізованішою частиною радянського суспільства, ми ж ходили в закордонні плавання й могли побачити вигоди «загниваючого» капіталізму. Проте випадків переходу на бік противника у В’єтнамі не помічалося, зважаючи на відсутність таких можливостей та прямого контакту з противником.
Зізнаюсь, мені було шкода бідних тубільців, зраджених своїми американськими «друзями». Бойові дії в 1972 році, які майже привели американців та південнов’єтнамців до перемоги, зненацька було перервано. 27 січня 1973 року Генрі Кіссінжер підписав у Парижі угоду фактично про обмін кількох сотень військовополонених американців на цілий Індокитай. У 1945 році США визнали «В’єтмінь» на п’ять років раніше, аніж Китай і СРСР, посприявши тим самим розв’язанню багаторічної кривавої бійні. Тоді вони потребували союзника проти Японії. Тепер коло замкнулось. Америка покинула своїх союзників напризволяще. За одну ніч комуністи розстріляли в Сайгоні більше тридцяти тисяч чоловіків та жінок. Причому приводом для розстрілу міг стати моторолер або американські черевики на ногах.
А в нас настав час роздавання нагород. Процедура була досить оригінальна. На сто чоловік видавалося два ордени Леніна, два - Червоного прапора, п’ять медалей «За бойові заслуги». На відміну від в’єтнамських, «свої» нагороди вручали без свідків, щоб уникнути неминучих «розбірок» і заздрощів. Насправді ж нагороджували, як завжди, аж ніяк не по заслугах. Як колись скаржився герой роману «Вінтерспельт»: «Ну, дадуть мені на батальйон скільки-небудь залізних хрестів. Кому я їх дам? Командирам взводів, унтер-офіцерам, ну, кулеметникам, якщо залишаться».
Так от, ця німецька система була ще відносно справедлива, хоч я тоді свято вірив, що де-де, а в звитяжній німецькій армії до нагород представляли за конкретні заслуги. Тепер залишилося вірити, що хоч би британськими Victoria й Georg Gross нагороджують не випадково.
За родом занять ми, моряки, приречені на певний професійний героїзм. «Хто біжить з корабля, який тоне, один хрін потоне». Це генералу, командиру дивізії нічого не варто уникнути долі своїх підлеглих - його штаб зазвичай перебуває за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, адмірал же ризикує піти на дно разом з усім екіпажем.
У нашому екіпажі був хлопець, що більше за всіх заслуговував на орден.
Ми вивантажували селітру в тюках за допомогою суднових вантажних стріл. Коли черговий підйом завис над трюмом, оголосили повітряну тривогу. Всі, природно, розбіглися. На причалі та біля бортів судна гриміли вибухи. Розпечені осколки свистіли над палубою, загрожуючи змести все живе. Загорання селітри загрожувало вибухом і загибеллю всім суднам, що стояли біля стінки - найпотужніші вибухи, після ядерних, відбуваються на складах мінеральних добрив. Хлопець, прізвище якого, я на жаль, забув, був єдиний, хто подумав про наслідки. Якщо хтось знає, як повільно працюють корабельні лебідки, уявляє собі, скільки часу йому довелось витратити, перш ніж він завалив кран балки убік і змайнав підвіс за борт. Хлопцеві, як і мені з моєю контузією, довелося задовольнитись медалями. Проте боцман, травмований у стегно (його п’яного в місті збило таксі), як компенсацію одержав орден бойового Червоного Прапора.