- Не вбивай мене, брате.
Вахтанг нахилився, взяв його на руки і сказав:
- Як гірко! Потрібна була війна, щоб ти зрозумів, що ми брати.
Після чого виніс його в безпечне місце. Через деякий час хлопчину переправили в шпиталь у Хацеру.
Озвірілі сепаратисти не змогли підкорити своїй ідеології всіх абхазів, не змогли нацькувати один на одного два братні народи. Це породжує віру в те, що настане час, коли абхази й грузини знову зможуть жити разом в одній державі, традиційно, як брати. Рядові абхази самі вимагатимуть покарати Ардзинбу й його однодумців за те горе, яке вони принесли Абхазії, її народу і, в першу чергу, історично-культурній і генетичній єдності грузин та абхазів.
Світова історія не знає прецедентів повернення мирним шляхом територій, відібраних силою зброї. Тому в нашому випадку не треба плекати надії безболісно повернути Абхазію в лоно матері-Грузії та забезпечити місцевому грузинському населенню безпечне життя. Відновлення історичної закономірності й справедливості можна досягти, лише розумно використовуючи силові методи, але не так, як це робить Росія в Чечні. Абхазький народ у своїй більшості не поділяє політики абхазьких сепаратистів. Для відновлення братерських стосунків між абхазами й грузинами мають бути широко використані методи народної дипломатії.
Історичні шляхи розвитку Грузії й України дуже подібні. Можливо, це пояснює старий анекдот.
Коли Бог ділив між народами землю, до нього підійшов апостол Павло й сказав: «Господи, ти ж дав грузинам і українцям найкращі землі. Їм усі заздритимуть».
- Не заздритимуть, - буркнув Бог. - Подивись, яких я їм сусідів підкинув.
Зараз в Україні, не без допомоги Росії, розігрується карта, подібна до того, як розгорталися події в Грузії в 1992 році. Маніфестації з прапорами неіснуючої Донецько-Криворізької республіки з двоголовими орлами, вимогами відторгнення Криму та встановлення федеративного устрою з запровадженням російської мови як державної. Як можуть розгортатися подальші події, здогадатись неважко.
Пам’ятаймо! «Війни виграють не тільки солдати. Війну виграє вся нація, об’єднана, згуртована однією метою й однією волею. Той, хто сьогодні краде, грабує свій народ - він не тільки кримінальний злочинець. Він підриває підвалини могутності держави й повинен зазнати покарання, як того вимагає закон». (Акакий Баградзе. Отвергнутый путь. 1995 р., стор. 361).
Грузія в цьому розумінні зробила свій вибір - сильний президент, незалежна зовнішня політика, рішуча боротьба з сепаратизмом. Черга за Україною.
Тиск російських імперіалістичних кіл щодо України й Грузії посилюватиметься. Захід (НАТО і Євросоюз) не завжди належним чином реагуватиме на мілітарні дії Росії. Тому нашим країнам залишається рятуватися власними силами. Перш за все - енергетична незалежність, створення в рамках ГУАМ міждержавних військових сил швидкого реагування. Тоді союз України та Грузії може стати тією реальною силою, яка відстоюватиме інтереси колишніх країн соцтабору.
ПІСЛЯМОВА
Юрій Шухевич [2]
Українська військова мемуаристика має давню історію. Після 1-ої світової війни та визвольних змагань 1917 - 21 років з'явилось багато спогадів учасників тих подій.
П'ятитомні спогади Степана Шухевича, «Слідами новітніх запорожців» Бориса Монкевича, «А ми тую червону калину…» Заклинського та багато інших. Було також написано багато спогадів учасників повстанської боротьби у 20-х роках на Надніпрянщині, зокрема такі як «Холодний яр» Юрія Горліс-Горського, «Проти червоних окупантів» отамана «Орла» (Гальчевського) та інші. У міжвоєнні роки виходив спеціальний військово-історичний журнал «Літопис Червоної Калини», де публікувалось багато мемуарного матеріалу.
Карпатська Україна не залишила багато спогадів, бо незадовго після закінчення боїв на Закарпатті почалася 2-га світова війна, і всі вояки Карпатської Січі взяли у ній активну участь. Тому ми знаємо лише один збірник спогадів під назвою «Карпатська Україна в боротьбі», виданий 1940 року у Відні. Роман Шухевич, відомий на Закарпатті як сотник «Щука», підготовив рукопис книги «Спогади стрільця», але в буремні 40 - 50-ті роки рукопис пропав.
Визвольним змаганням 40 - 50-х років не поталанило. Багато учасників загинуло, друга частина потрапила в табори і не мала можливості викласти на папері все пережите. Дещо було написано за межами України в еміграції - це спогади учасників рейдів з України на захід. Але ці спогади маловідомі українському читачеві, тому цю прогалину постаралися заповнити інші, досліджуючи архівні матеріали МГБ - КГБ вже в наші дні. Були дослідженні і деякі архіви підпілля ОУН та УПА. Але на підставі цих документів писали вже не прямі учасники боротьби, а вчені-дослідники. Мемуаристика ж має цінність лише тоді, коли спогади пишуть безпосередні учасники. Визвольна боротьба українців не закінчена, вона продовжується, і тому починають з’являтися спогади тих, що були і є задіяні в цій боротьбі. Дуже часто вони діяли поза межами України, воюючи пліч-о-пліч з представниками інших народів, розуміючи, що боротьба цих народів є одночасно і боротьбою українського народу проти відновлення Російської імперії.
Книжка, яку ви щойно прочитали, - це спогади безпосереднього учасника подій, людини, яка знає що таке солоний піт вояка, запах крові, та загроза смерті. Людини, яка не тільки чула свист кулі, але й сама виносила поранених друзів з поля бою, декого ховала на чужій землі.
Додатково книга пропонує детальний аналіз абхазької проблеми в цілому і розгортання російського втручання у внутрішні справи Грузії. Втручання не лише політичного, але й мілітарного.
Автор книги - також учасник війни у В’єтнамі, і опис в’єтнамської війни порівняльно дуже добре звучить при описі подій в Абхазії.
Тому книга Бобровича має подвійне значення. Це, у першу чергу, відновлення військової української мемуаристики, а, по-друге - живий опис подій 90-х років у сусідній державі. Опис цікавий, наповнений спогадами практично про наші дні і події, маловідомі українському читачеві. Тим більше, що абхазький конфлікт ще не вичерпано, і за певного перебігу подій це може мати наслідки і для України. Ми маємо знати нашого ворога, його наміри, методи боротьби і слабкі місця. Автор у своїх спогадах дуже добре показує все це. У цьому також велика цінність згаданих мемуарів. Рекомендую книгу і тим, хто цікавиться військовою справою, і тим, хто цікавиться сучасною політикою. Без вивчення «малих війн» не можна в наші дні мати уяву про війну взагалі. Війни типу 1-ої та 2-ої світової відійшли у минуле. Нині починаються зовсім інші війни - і найяскравішим їх проявами є події в Абхазії та Чечні.
Ще раз закликаю всіх прочитати надзвичайно цікаву книгу Валерія Бобровича, ознайомитись з нею і зробити потрібні висновки.
30 червня 2008 року,
Львів
ДОДАТКИ
Старшинські (офіцерські) та підстаршинські ранги УНСО та їхні аналоги в радянській армії
УНСО РАД. АРМІЯ
1. Ройовий Мол. сержант
2. Чотовий Сержант
3. Бунчужний Ст. сержант
4. Ст. бунчужний Старшина-прапорщик
5. Підхорунжий Мл. лейтенант
6. Хорунжий Лейтенант
7. Поручник Ст. лейтенант
8. Сотник Капітан
9. Майор Майор
10. Курінний Підполковник
11. Полковник Полковник
При зараховуванні до лав УНСО попередні військові звання, отриманні в інших арміях, не зараховувались. Але військова спеціалізація та фахова підготовка завжди брались до уваги.
Теоретично в УНСО існує також ранг генерал-хорунжого. Та в зв’язку з відсутністю таких крупних військових формувань, він поки що лишається тільки на папері.
Інструкція ведення бойових дій в населених пунктах
Ці інструкції складались, спираючись на бойовий досвід старшин та стрільців ГСП УНСО в боях в Придністров’ї та на Кавказі. Уважне вивчення та дотримування їх допоможе уникнути зайвих втрат в ході майбутніх бойових дій. Автор - полковник Устим.