Ще на початку 90-х років, Москва приструнила Азербайджан нагадавши - крім Нагорного Карабаху, у вас ще є компактно проживаючі лізгіни. Нацькувавши Арменію на Азербайджан, Росія нейтралізувала вплив цих країн в Закавказзі. Залишалась Грузія. У випадку з грузинами, крім вже «використаних» абхазів, Росія вирішила задіяти південних осетинів.
Ситуація для Росії ускладнювалась тим, що вона почала втрачати підтримку серед самого південно-осетинського народу. Осетини почали відчувати: вони стали заручниками проросійського режиму, орієнтованого на збереженні напруження в зоні конфлікту під диктатом північного сусіда. На території Південної Осетії, підконтрольній Тбілісі, провадилось відновлення зруйнованої війною інфраструктури, будувались будинки, школи, відкривались сучасні магазини побуту та оргтехніки, АЗС, торгівельні центри, вступила в дію КехвіГЕС, загалом тільки роботи по її пуску обійшлись бюджету Грузії в 3,22 млн. доларів. Кількість людей, бажаючих переїхати на територію, підконтрольну Тбілісі, постійно зростала. Все частіше широкі кола осетинського народу почали згадувати - ще в березні 1925 року на п’ятому з’їзді Рад робітниче-селянських депутатів Північно-Осетинської автономної області ухвалили: «Здійснити об’єднання Південної та Північної Осетії в межах Радянської Соціалістичної Республіки Грузії». Причиною такого рішення осетин могло бути тільки одне - в Грузії була менша небезпека денаціоналізації осетин, ніж у Російській Федерації.
З огляду на всі ці причини докорінно змінились дії російських «миротворчих сил». Вони підштовхували сепаратистів, начебто запевняючи їх: «Ви лізьте в бійку, а якщо вам надають по мармизі, то ми вам допоможемо». Силові структури Південної Осетії повністю перейшли під контроль росіян. - Міністр оборони генерал А. Лаптев - росіянин, секретар Ради Безпеки генерал А. Баранкевич - росіянин, шеф КГБ Б. Атоєв - балкарець, голова МВД М. Міндзаєв - північний осетин.
Тим часом Росія почала повномасштабну підготовку до війни. Незважаючи на невелику територію, Грузія має досить складний природній ландшафт. Майже 80% країни це гори, що дуже ускладнює наступальні операції. На відміну відкритих з боку Росії українських східних кордонів, Грузія відокремлена від Росії Кавказьким хребтом. Більше півроку перевали закриті снігом. Отже військові дії обмежувались літнім часом та по двом напрямках: на південну Осетію по вузькому Рокському тунелю, та вздовж моря з Абхазії, через Інгурі з виходом на рівнини Мігрелії (західної Грузії). Всі ці умови складали для росіян досить великі труднощі. Обмеження використання броньової техніки, вразливі лінії постачання не дозволяли непомітно сконцентрувати на кордонах достатньо сил для вторгнення. Незважаючи на всі ці труднощі Москва зуміла ввести в оману, причому не тільки грузин але й американців. Звичайно велику роль зіграло те, що ніхто не чекав в ХХI столітті такого відверто-нахабного попрання всіх міжнародних прав та законів. Як говорив один мій знайомий польський дипломат: «Путін 8 серпня 2008 р. це Гітлер 1 вересня 1939 р.»
У Владикавказі був розгорнутий оперативний штаб координації військ вторгнення під керуванням генерала Володимира Болдирева. Під виглядом військових навчань, ще в липні місяці авангардні штурмові частини були розміщені на кордонах Грузії, а деякі під виглядом миротворчих сил ввійшли на територію окупованої Абхазії та Північної Осетії (в тому числі, так званий чеченський батальйон). Ігноруючи Україно-Російські угоди щодо Севастополя, без будь якого повідомлення українському урядові, кораблі Чорноморського флоту були приведені до бойової готовності. Морська піхота Росії на десантних кораблях скрито перекинута з Криму на узбережжя Кавказу. По всій Росії нашкребли тих небагатьох досвідчених пілотів з бойовим досвідом, що ще лишились з часів Радянського Союзу. Подейкують, що Росія стягнула до кордонів Грузії до 70% своїх боєздатних частин. Таким чином, до вторгнення було сконцентровано більше 40 тисяч особового складу та тисячі одиниць техніки. Отже війна дійсно стала невідворотною. Просто неможливо тримати в бездіяльності таку величезну кількість людей та техніки, тай гроші вже витрачені чималенькі. До того ж російські залізничні війська (були введені в Абхазію всупереч договорам про знаходження російських миротворців на цій території) закінчили ремонт залізниці, по якій було перекинуто до Інгурі 10-тисячна групу військ разом з танками, важкою технікою та різним військовим спорядженням. Але все ж таки потрібно було знайти привід. У випадку з Фінляндією це був так званий інцидент біля селища Майніла. Ось як він озвучувався в доповідях Генерального штаба Червоної Армії: «26 ноября, в 15 часов 45 минут наши войска, расположенные на Карельском перешейке у границы с Финляндией, около села Майнила, были неожиданно обстреляны с финской территории артиллерийским огнем». І нікого вже не цікавило, що на цьому відтинку російсько-фінського кордону у фінів були тільки малочисельні прикордонні частини, в складі яких взагалі не було артилерії. В ніч на 30 листопада червона Росія напала на Фінляндію.
В 2008 році роль провокаторів виконали осетинські сепаратисти. Вони навмисно провокували грузин, при чому будь-яка реакція з боку останніх, жорстка чи м’яка, була б використана, як привід для нападу. На випадок, якщо б грузини взагалі не відреагували, був на готові, так званий «план Б». Російські війська почали б зачистку Кодорської ущелини. Якщо війна запланована, то вона обов’язково почнеться. Всі намагання грузинського уряду врегулювати конфлікт дипломатичним шляхом, під надуманим приводом було відкинуто. В усіх діях Москви є одна страшна послідовність - повна зачистка захоплених територій від грузинського населення. Отже, справа не в зміні політичного режиму в Тбілісі - справа в звільненні територій від автохтонного населення з подальшою її колонізацією. По закінченні військової операції в Південній Осетії все грузинське населення під загрозою смерті було вигнано з своїх домівок, а 10 серпня московська маріонетка Багапша (президент невизнаної республіки Абхазії) пред’явив ультиматум всім грузинам, жителям Кодорської ущелини - забиратись геть, що вони і мусили зробити, поповнивши багатотисячну армію біженців. Парадокс, але навіть під час німецької окупації у людей залишалась якась надія вижити, і вони не залишали масово свої домівки.
А тепер подумаємо, що було б, якби Грузія відмовилась від збройної боротьби? Російська армія остаточно повинна була б «звільнити» Абхазію та Південну Осетію від грузинського населення, в Тбілісі встановити промосковський маріонетковий уряд, та дати грузинам можливість „обирати” уряд і президента, призначаємого з Москви. Отже, боронитися зі зброєю в руках, на перевірку, виявилося єдино вірним засобом в забезпечені існування Грузії як незалежної держави.
Але військова кампанія з Грузією одразу пішла шкереберть. Миттєвим, потужним ударом грузинська армія розтрощила сепаратистські військові формування. Сценарій, за яким хоробрі осетини б’ються з грузинами, добровольці з країн СНГ їм допомагають, а росіяни лише намагаються відновити мир в регіоні, та розвести протиборчі сторони, не пройшов. Грузини зуміли доказати, що здатні самотужки відновити територіальну цілісність своєї держави. Довелось почати повномасштабне вторгнення. Та незважаючи на масоване застосування авіації, артилерії та танків, добірні військові частини росіян, включаючи спецнази ГРУ та ВДВ, на протязі двох днів не могли вибити грузин з Цхинвалі. Втрати росіян були вражаючі. Навіть був поранений сам командуючий 58-й армії вторгнення генерал Анатолій Хрульов. Грузинські регулярні частини залишили Цхинвалі, лише підкорившись наказу політичного керівництва. На жаль, грузинське командування в спадок від СРСР отримало російське «АВОСЬ». Тому сподіваючись на такий собі кавказький бліцкриг, не було готове до боїв в обороні, та й не чекало повномасштабної війни з боку Росії. Головне тепер було зберегти армію. Грузини почали відступати, намагаючись уникати великих боїв. Російські війська все далі відходили від своїх баз постачання, і тут почалось те, чого одразу треба було сподіватись, стара російська техніка почала ламатись, грузини, не зважаючи на повне панування росіян в повітрі, успішно збивають надзвукові стратегічні бомбардувальники - шість СУ-25, один Ту-25м, один гвинтокрил Мі-24. Декілька літаків було підбито, та задимивши, щезли на території, не підконтрольній грузинській армії, тож кількість знищених літаків може бути більша. Почалась криза з постачанням військ по сотням кілометрах гірських доріг з Владикавказу та Беслану через вузьку горловину Рокського тунелю, який можна використовувати тільки в односторонньому напрямку. Виникали страхітливі затори, передові малочисельні сили доводилось кидати в бій прямо з коліс невеликими частинами. Блискавична війна погрожувала затягнутись. Зам. начальника Генштабу Анатолій Ноговіцин визнав, що збройні сили Грузії вже не ті, що 15 років тому програли війну сепаратистам: «На нинішній момент це сучасна, добре мобілізована армія, споряджена сучасною зброєю». Москві довелось погодитись на припинення вогню з побоювання серйозної реакції заходу та кризи затягування війни, з вірогідними партизанськими ударами по вразливим, розтягнутим комунікаціям. Крім того, вони були впевнені, що опозиція скине Саакашвілі, після чого в уряді Грузії почнеться внутрішній розкол. Та для більшості патріотично налаштованого грузинського суспільства, будь-яка діяльність опозиції, направлена на повалення існуючого уряду, межує з національною зрадою. Агресія Росії тільки згуртувала грузинське суспільство.