Пробудження було жахливе. Здавалося, що ми з Бабіченком вип’ємо увесь запас прісної води на пароплаві, колір очей нагадував скаженого кролика. Вирішив нарешті з’ясувати, що ж ми вживали. Мерщій до третього штурмана, він трохи володів англійською. Показую пляшку, запитую - Віктор, що це таке? Він підозріло запитує - а де ти взяв? Та, кажу, на палубі підібрав. Мабуть, вантажники випили. Ні, каже, це не п’ють. Тут мені взагалі мало зле не стало. То що ж це, мало не переходячи на крик, запитую. Так отут на етикетці написано - рідина для чищення та протирання раковин, унітазів та іншого сантехнічного обладнання. «А чого ж написано: алкоголь 67%?» - мало не плачу. «Так воно і є, 67% спирту, а все інше гліцерин та різні хімікати».
Промучилися ми з Бабіченком три дні, але твердо усвідомили - то є хибна думка, що всі слов’яни в СРСР є «рашин». Бабіченко в своїх роздумах пішов ще далі. Він взагалі засумнівався, а чи взагалі рашин - слов’яни?
Та повернімося, зрештою, до наших підводних диверсантів. Судновий корпус легко руйнується знизу, поблизу бокового кіля, концентрованим зарядом ТНТ масою 5 кг. Застосування двох зарядів з обох бортів в умовах підводного середовища значно підсилює ефект. Вода, як відомо, не стискується, і частина вибухової хвилі, відбиваючись від дна, посилює дію вибуху. За тодішнього безладдя в судноплавстві, викликаного втратою монополії пароплавств, не вимагалось якихось особливих зусиль, щоб придбати потрібні для прикриття фрахтові документи для каботажного рейсу. Резервним варіантом залишалося рибальство.
На жаль, наступні події війни поставили хрест на наших військово-морських планах. Наш підрозділ було терміново переорієнтовано на гірничо-стрілецький та перекинуто на сухопутний театр військових дій. Через те, що в горах суцільної лінії фронту немає, в тили як однієї, так і другої сторони постійно просочувалися невеличкі диверсійно-розвідувальні підрозділи. Наше головне завдання полягало в їх виявленні та знищенні. По суті це була партизансько-антипартизанська війна в горах.
Бойові дії тут мають свою особливу специфіку. Не останню роль в цьому відіграє зручне, легке обмундирування та взуття. З взуттям нам повезло. Ми отримали черевики, по-місцевому пехсацмелі, натовського зразку, на грубій підошві, що надійно захищали нас від сумної долі віщого Олега. Правильно дібрати взуття - дуже важлива справа. Щоб підвищити довговічність черевиків, їх треба просочити водостійким мастилом, а за відсутності такого - будь-яким несолоним жиром. Для цього черевики трохи підігрівають над плитою та намащують на них тонкий шар жиру. І це треба повторити кілька разів. Головне не перегріти пехсацмелі, щоб не допустити потріскування шкіри. Просочування можна вважати закінченим, коли за сильного стискання черевика зі шкіри починає трохи проступати жир.
Під час добирання взуття чимало нервів нашому каптьорові вимотав усе той-таки Обух. Підходить до мене:
- Пане курінний, комірник-грузин відмовляється поміняти мені черевики.
Ну, думаю, що ж, справа серйозна, взуття треба підігнати «на п’ять». Ідемо разом із ним до каптьора.
- Чому не дозволяєте поміняти взуття?
Той відповідає:
- Батоно командир, він мене вже дістав, уп’яте приходить.
Беру в Обуха його пехсацмелі, захожу до складу та з ними ж виходжу.
- Ось знайшов найкращі, каптьор у ногах валявся, плакав, не хотів давати, казав, такі останні, для себе залишив.
Обух міряє взувачку, щасливо всміхається й, уже йдучи в казарму, каже: «Ну от, це ж зовсім інша річ».
Різниця в підготовці піхотних та гірничо-стрілецьких частин дуже істотна. Свого часу цього не зрозуміли росіяни. Пхали в гору мотострілецькі частини, МВС та внутрішні війська. У результаті регулярні частини зазнали величезних невиправданих втрат від повстанців, учорашніх козопасів. І це за цілковитої переваги у важкому озброєнні, авіації, тиловому та медичному забезпеченні. У зв’язку з цим хочу трохи зупинитися на описі специфіки бойових дій у горах.
Першою неприємністю є акустично посилений гуркіт артилерійсько-мінометного вогню. На рівнині між вибухами ще можна розмовляти, в горах це майже неможливо - гуркіт, багаторазове відлуння. Розлітання уламків гірських порід посилює ефект від осколків мін і снарядів. На відміну від рівнини, скелі не амортизують вибухи, проте створюють умови для стрільби рикошетом, нагадуючи дію снарядів із загальмованим пристроєм вибуху. Тим, хто потрапив під артилерійсько-мінометний обстріл на гірський дорозі, нема де сховатись. (Як приклад - другий наступ УНСО на Шрому 1993 року).
Діяти часом доводиться маленькими групами, командири яких повинні вміти самостійно приймати рішення за постійної зміни умов, не забуваючи про відсутність тилового прикриття. Відстань у 500 метрів на мапі може забрати три години часу. Стрілець годинами не відчуває лікоть товариша, що, безперечно, викликає певне психологічне напруження. Потрібна повна довіра до своїх командирів - мене не забудуть, не покинуть, не залишать напризволяще. Кожний стрілець повинен вміти фахово користуватися компасом і мапою, орієнтуватись у лісі, надавати першу медичну допомогу як собі, так і своїм побратимам, володіти всіма видами зброї свого підрозділу. У цих умовах величезне значення має маскування як позицій підрозділу, так і індивідуальне. Лопатка в горах, за своїм прямим призначенням мало придатна, частіше використовується замість сокирки. Укриття краще видовбувати на схилах, на кшталт ластів’ячих гнізд. Під час обстрілу підрозділів супротивника, розміщених на гребенях гір, треба враховувати - снаряди летять з недолітом чи з перелітом, що значно знижує ефективність стрільби.
Стрільці гірничо-стрілецького підрозділу УНСО пройшли серйозну підготовку. Вони вміли діяти в умовах, коли недоцільно використовувати важку техніку, першими захоплювати дефіле - вузькі проходи в горах, в лісі, в болотах. Вони повинні були вміти захоплювати мости й загати, займати броди та дороги. Діяти автономно в глибокому тилу ворога, влаштовувати засідки, вести бої в містах, обороняти села, цвинтарі, окремі будівлі, будь-які природні перешкоди, яри, вали, висоти. Завдавати удари по тилових комунікаціях супротивника. Усі ці завдання стрільці ГСП УНСО відробляли десятки разів ще у вишкільних таборах в Україні. У Грузії ми пройшли короткострокові навчальні курси в інструкторів, зелених беретів США, але корисного з цього можна було взяти відсотків десять, не більше. Партизанська війна на знищення взагалі не для американців. Наприклад, за евакуації гвинтокрилами вони рекомендують під прикриттям темряви швидко бігти до них, прикриваючись кулеметним вогнем. Найдурніше, що можна вигадати - це бігти по гірському лісу, тим паче вночі. Яким би ти не був підготовленим, нічого не варто потрапити ногою в яму й зламати її до чортової матері, налетіти мордою на сук (добре якщо щокою, а не оком або шийними артеріями) або гепнутись у кількасотметрове провалля. Взагалі, найрозумніше для переслідуваного в таких умовах - тихенько зачаїтись. Нехай погоня, шаленіючи від азарту, ломиться, сама не знаючи куди, в гарячці збиваючись з правильного напрямку, нариваючись на розтяжки та викриваючи себе, підставляючись під кулі.
Там же нас познайомили із розрекламованою в сотнях бойовиків «славнозвісною» М-16. Головна базова гвинтівка на озброєнні країн НАТО - цілковите розчарування. Створена конструктором фірми «Армалайт» Юджином Стоунером, за темпом і щільністю вогню вона перевершує російський автомат «АК-74», але значно поступається йому за надійністю та невибагливістю. Технологічно занадто складна, вона в польових умовах потребує регулярного ретельного чищення. Механічна міцність гвинтівки невисока, а наявність великої кількості дрібних деталей у затворі й ударно-спусковому механізмі серйозно ускладнює її розбирання та ремонт у бойових умовах. Тепер мені стало цілком зрозуміло, чому американські піхотинці намагались уникнути здавання трофейних «Калашникових», залишаючи їх собі. (Як це було у В’єтнамі).
На той час в Абхазії жило близько 60 - 65 тисяч абхазів і 350 тисяч грузинів. Безперечно, й дурень зрозуміє неможливість будь-якого серйозного збройного опору за такого співвідношення населення. Щоправда, там жило ще близько 250 тисяч так званих російськомовних - вірменів, греків, українців, росіян, але до початку конфлікту їм усе було по барабану. Згодом вони просто порозбігалися, крім вірменів, які в своїй більшості складалися з сільського населення й узяли активну участь у конфлікті на антигрузинському боці. Виходячи з того, що за кількістю вони переважають абхазів, мешкають компактно й за національними ознаками є непоганими бійцями, вірменський фактор в абхазькій війні був другим фактором після російського.