Все ж повернімось до сучасності. Настав день нашого вильоту до Закавказзя. Щоб уникнути ускладнень із боку СБУ, ми вилітали в цивільному, але більшість везла форму у валізах. Перша група була невелика. Всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну. Козацький дух ще не вмер. Всі побоювалися, що нас може затримати «рідна» СБУ. Полегшено зітхнули лише тоді, коли внизу побачили гори багатостраждальної Картлі. Цю землю нам випало боронити. Віднині вона нам стане другою батьківщиною.
Я дозволив хлопцям по черзі перевдягнутись у вбиральні літака. Коли звідти один за одним почали виходити хлопці в малознайомій на той час грузинам унсовській формі, в по-кавказьки гамірному салоні запанувала тиша. Отак, у цілковитій тиші, ми й сіли в Тбілісі.
Нас зустріли друзі. Вилетіти до Сухумі того ж дня не було жодної можливості. Там артилерійським обстрілом вивели з ладу злітну смугу. Розмістили нас у готелі, а вже ввечері московське телебачення передавало, що в Тбілісі висадився полк, сформований із галицьких українців, який візьме участь у бойових діях на боці республіканських військ Грузії. Хлопців аж пороздувало від гордощів - ще б пак, одинадцять чоловік потягнули на цілий полк.
Що ж буде, коли ми розгорнемося, як планувалося, до сотні? Жартома навіть почали ділити полкові посади. Насправді ж лише один із нас був із західної України. Московська пропагандистська машина діяла за старими штампами, не помічаючи стрімкого розвитку українського націоналізму на сході України, де він був навіть радикальніший, ніж у традиційно свідомих західних регіонах.
Проте ця затримка мала ще один позитивний аспект. Я зміг познайомитися з Тбілісі. З першого погляду я полюбив це строкате, гомінке місто. Тбілісі - місто-фенікс, що не один раз усупереч загарбникам піднімалося з руїн та попелу. Прогулюючись вуличками Тбілісі, милуючись церквою святого Давида, висячим орлиним гніздом на карнизі скелі Мта-Цмінда, над барвистим лабіринтом міських садів, я уявляв, про які буремні та трагічні події могли б розповісти ці споруди. Про грузинського царя Вахтанга Горгасала, що переніс сюди столицю з старовинного Мцхета, та про іншого володаря - Гурама Багратида, завдяки якому місто прикрасилося палацами та храмами. Тбілі, мовою картлі - теплий, гарячий. Згідно з легендою, цар Вахтанг полював у цій місцевості на оленів, і коли один із поранених стрілою рогачів упав у джерело, мисливці, витягаючи його, помітили, що вода гаряча. На цьому місці цар спочатку збудував мисливський замок, де не тільки полював, а й лікувався. Як водиться, за ним потяглися придворні, й поступово за аристократією переїхала сюди вся столиця. Де були царські купальні, й досі стоять славнозвісні тбіліські сірчані бані. Після боїв ми теж кілька разів відновлювали в них сили.
Усі хлопці постійно носили на шиї так звані смертні медальйони у формі унсовського хреста, на зворотному боці якого було позначено групу крові та псевдо. Хрести були з мельхіору, й у контакті з водою сірчаних бань набрали золотого кольору. По приїзді на базу перший рій, який ще не був у бані, захвилювався: чому це в другого рою хрести золоті, а в нас срібні? Негідники з другого рою гордо заявили: нам їх видав пан курінний як найхоробрішим. Після чого я мав клопіт, із півгодини переконуючи стрільців, що після відвідування сірчаної лазні їхні хрести стануть такими самими «героїчними».
Я подумки перебирав імена завойовників, що піддавали Тбілісі вогню та мечу: перси, хозари, візантійці, араби, сельджуки, монголи, знову перси, й нарешті, найстрашніший завойовник - московіти.
Під час правління цариці Русудан хоросанський султан спустошив усю країну, перерізав майже все населення Тбілісі, дощенту зруйнував церкви; кількість жертв цього погрому досягала ста тисяч чоловік. Лютий Тимурленг (Тимур), залишаючи спалене місто, звелів зібрати всіх дітей та юнаків і пустив на них кінноту. На тому місці, де було затоптано дітей, збудовано церкву Калоубанську. Грузії важко було протистояти загарбникам, будучи поділеною на два царства - Картлі-Кахетинське та Імеретинське, ще й на чотири князівства - Гурію, Мінгрелію, Сванетію та Абхазію.
Тож і сьогодні, щоб поставити Грузію на коліна, російські федерасти намагаються розколоти республіку. Самі грузини, як правило, народ довірливий, чесний, вразливий, схильний до самопожертви, гостинний. Егоїстична жилка наче зовсім відсутня в їхньому характері. Вони вражають життєрадісністю, відвертістю, схильністю до задоволень та довірливістю. Веселий та добрий народ. Тільки недостатньо енергійний та підприємливий, тож цю нішу в Грузії міцно зайняли євреї та вірмени. Останні, на жаль, у деяких випадках стали на відверто антигрузинську позицію.
На другий день почалася посадка до літака на Сухумі. Це видовище шокувало. Літак брали мало не штурмом, як приміську електричку. Представники різних родів військ і загонів, цивільні, але всі до зубів озброєні, лізли в літак, штовхалися, сперечалися. Стояли в проходах. Повні людей були навіть обидва туалети. Від товарних поїздів часів громадянської війни це відрізнялося хіба що тим, що ніхто не сидів на даху та не висів на приступках за дверима. Практично це все були добровольці. Бажання захищати Батьківщину переважувало всі побутові негаразди та незручності.
Все-таки для нас, як гостей, звільнили сидячі місця.
Це нагадало мені відправку «добровольців» до В’єтнаму. Пишу це слово в лапках, пригадуючи свою поїздку. Закінчивши морехідне училище, за розподілом я потрапив до Чорноморського пароплавства. Зайшов у відділ кадрів. Там сидів типовий відставник, начальник відділу кадрів.
- Пропоную вам поїхати добровольцем до В’єтнаму. Ви згодні?
- Звичайно ні, - відповів я. - Що вони мені поганого зробили?
- Тоді вийдіть у приймальню, візьміть у секретарки листок паперу та напишіть заяву на звільнення. Боягузи нам не потрібні.
Мрія про романтику служби на торговельному флоті згасала на очах. З відчаєм я виклав останній, цілком самогубний у плані кар’єри аргумент:
- Мого діда було репресовано як ад’ютанта Петлюри й польського офіцера.
Формулювання в довідці про реабілітацію, зізнаюсь, викликало в мене певний сумнів: як це ад’ютант Петлюри й водночас «польський офіцер»? Добре, що хоч не японський. Мій дід був чистопородний українець. Проте, напевне, для нього зміст формулювання нічого не змінював, тим паче, що згідно з церковними записами, 1920 року йому було лише дванадцять (!) років. Більшовицьке НКВД, напевно, катувало так, що визнати себе за марсіанського Муфтія було краще, щоб уникнути побоїв.
Утім, кадровик, схоже, поділяв мої сумніви. Він щось там промугикав у стилі «син за батька не відповідає», а онук і поготів.
Вийшовши в приймальню, почухав потилицю. У той час керівництво СРСР проводило чергову кампанію - задовольнити потреби в морських перевезеннях власним торговельним флотом. Щоб і в цьому наздогнати й перегнати Америку. Але, хоч кадрів наклепати виявилося не важко, побудувати для них кораблі стало проблемою. У результаті накопичилася досить-таки велика кількість нікому не потрібних, морських фахівців. Тож, написавши заяву про звільнення, я автоматично мав стати безробітним. У найкращому разі ганятиму баржі по Аму-Дарьї. Тож довелося повернутись і переконати кадровика, що з раннього дитинства я тільки й мріяв покласти життя за торжество комуністів в об’єднаному В’єтнамі.
Наступного дня я познайомився з «контингентом». Добровольців, як правило, добирали з молодих, недосвідчених або тих, хто в чомусь не догодив начальству. Переважна більшість не горіла бажанням підставляти свої голови за комуністичні ідеали.
Флот, завдяки своїй поінформованості, завжди відзначався своєю революційністю та демократичністю, тому більшість завжди тихенько ненавиділа більшовицьку наволоч. Загалом, українські патріотичні настрої на флоті чи Російської імперії, чи Совітського Союзу були завжди досить-таки сильні. З вибухом революції в Росії українці, що їх чимало служило в царському флоті, одразу почали організовуватись. Найсприятливіші умови склалися на Чорноморському флоті, де українцями було більш як 75% особового складу. Реально стала можливою повна українізація всього Чорноморського флоту.