О, цього чоловіка я цілувала б рік безперестанку.
А може, два.
Чи все життя.
Чи тільки тоді, коли хотіла б.
Не знаю.
Поки що я цілувала його щойно отут на прощання, на порожній вулиці, притискаючи до себе так міцно, що в якусь мить перехоплювало дихання і паморочилося в голові. Але памороки набирали цілком безглуздих ознак — і я осіла просто в пилюку порожньої вулиці.
А гадюкоподібний хвіст зниклої з очей машини додавав хіба що більшого безсилля.
Що б він подумав, коли би побачив мене в пилюці посеред вулиці???
А що би подумали інші, ті, що не знають смаку дорожньої пилюки упереміш із смаком сліз?!
Бо ось, щойно, чоловік приймав мої прощальні хапливі цілунки, як розбещена дитина приймає з рук гостя чергову шоколадку, — ліниво хилитаючись з боку на бік, і так само ліниво підставляючи обличчя моїм устам. А далі обома великими долонями стиснув плечі, коротко, але з пристрастю, цмокнув у губи і сів у машину.
...Після всього я зрозуміла, що так у нормальних людей починається божевілля. Вони ще уривком пам'яті чи розуму усвідомлюють події, розрізняють людей, але перспектива стати божевільним є невідворотною.
Що я маю робити без нього????
22жовтня 200... р.
Жіноче серце-сміттєзвалище. Запліснявіле, прогниле, необгороджене. Там є який завгодно непотріб, але немає нічого цілого, корисного чи функціонального. Спресовані від часу й пам'яті почуття-пережитки нагадують зіжмакані целофанові пакети, роздратовано пожбурені у сміттєпровід, а потім роздерті вітром і бомжами...
Треба навчитися виривати серце, позбуватися його дурного диктату, як первісна людина позбувалася хвоста чи хворий апендиксу.
Але як навчитися цього?!
23 жовтня
Прочитала вчорашній запис.
Господи, яка глупота приверзеться у хвилину гніву чи незадоволення.
А все тому, що я не навчилася робити бодай щось із стосами своїх переживань. Посортувати, розкласти полицями, дещо — викинути.
Ну, Боже, хоча б якийсь хосен був із того, що моє серце тепер нагадує солдата з воєнної передової після багаторазового поранення: шрам на шрамі, осколок на осколкові!
Та попри все, коли б я була акторкою чи письменницею, я сіла б за стіл і вигадала красиву, а може, найкрасивішу у світі історію кохання. Це було б таке мило, яке перевершило б усі бразильські мильні історії. Воно б дало надію і втіху тим жінкам, хто іще не зазнав незмитого вранішнього чоловічого запаху.
Я б тепер, по всьому, вчила людей любити. Не бавитися, не імітувати пристрасті й драми, не розігрувати одне перед одним циркові вистави — а любити.
Хм... ніби я знаю, як це — любити...
Знаю.
Коли б мені сказали одною фразою визначити суть кохання, я б, не вагаючись, відповіла: воно — в бережливому ставленні одне до одного.
Хоча... мабуть, ні.
Бережливо можна ставитися навіть до чужої людини. З чемності. З розуміння.
А яка вже там бережливість, коли серце штормить десятибально, а голова ходить окремо від тулуба?!
Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію.
Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання.
А рашпіль іржавий.
З грудня ц.р.
Коли б у мене був чоловік, я давно забула би смак оцього пійла, яке п'ю роками — й ніяк не нап'юся. Але чому я вважаю, що в мене нема чоловіка, коли ось є, один — незмінний, на відстані, нечастий мій гість, але ж є.
Іншого не хочу.
Іншого не маю.
То хіба він не чоловік?
Та інший був би радий, що має таку вірну дружину, не домагаючись її вірності.
А що нечастий гість... то...
Боже мій, а коли він був би космонавтом чи розвідником-нелегалом?
Отож бо.
Дурниці.
Казали мої бабуня: «Дурний спить, дурне снить, дурне говорить».
Іще сьогодні, вночі.
Коли б у мене були діти...
Ах, діти...
Навіщо я зробила аборт?
Я не запитала Його — батька. Більше того, я йому не сказала нічого, наперед знаючи реакцію.
Ні, я не знала можливої реакції, та боялася його можливого боягузтва.
Він не зміг би легально визнавати свою дитину. А я б не змогла виховувати безбатченка. Хоча, якщо подумати, всі діти ростуть безбатченками. Навіть при живих і легальних батьках. Єдиний їм батько - завжди мати.