У час радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває. Тому я не фіксую торжествуючих хвилин серця. Так роблять усі закохані?
20 квітня 199...
Я багато років зневажаю свою колежанку Ларису К. Скільки пам'ятаю, стільки вона моралізує, читає нотації, повчає наших дівчат уму-розуму. Мовляв, мали б ви сім'ї, дурниці в голову не лізли би. Дурне в голові — тільки у самотніх, бездітних і розлучених.
Ясна річ, взірцем жіночого літопису є Ларисин літопис. Бо тільки у неї чоловік — цяпочка, дітки — ідеальні, і, відповідно, щастя — стабільне.
А сьогодні я пожаліла її більше, ніж себе: відкрилося, що цяпочка має дитину із іншою жінкою в іншому місті, куди він постійно їздив у відрядження; донька «сидить» на голці, а сама Лариса з усього вдарилася у блуд із водієм нашого директора, який майже привселюдно хвалиться своїми черговими волоцюжними інтрижками.
Ось вам і проповідниця моралі Лариса.
Не-самотня.
Не-бездітна.
І не-розлучена.
П'ятниця
Найгірше, коли знаєш усе наперед. Живеш, ніби йдеш крізь прозору стіну рентгенівського проміння — і бачиш усе, про що інші навіть і не здогадуються.
Чому я впевнена, що я щось знаю?
Я лише думаю, що знаю.
Та ні, таки знаю і знаю напевне!
Знаю, що він ніколи не покине свою дружину, хоч їх уже давно нічого не в'яже. Хіба що оті прокляті фібри схололоїдуші.
Якби в'язало — все було би по-іншому.
І зі мною також.
Хтозна.
Понеділок після самотньої осінньої неділі, 22.48.
Зранку не хотіла вставати. Отак байдуже дивилася у стелю — і навіть не думала.
Коли б тут був якийсь свідок, я прикинулася б хворою. Але нікому подати водички.
І я пішла на роботу, вифуфорившись, мов лярва.
А тепер я дивлюся на німуючий уже кілька днів телефон — і таки чую в собі хворобу.
Може, вона називається душевна, а може, психічна...
Зараз наберу номер і скажу: «Покинь усе і приїдь до мене. Мені зле».
Початок третьої години ночі, вівторок.
Але він не приїде, навіть коли б я сказала, що при смерті. Він просто не повірить, подумає, що прикидаюся. Бо він про мене думає, як про дуже молоду, безтурботну жінку, а про життя, що воно — безконечне.
На словах поспівчуває — але не приїде. Стисне зуби.
НЕ П-Р-И-Ї-Д-Е!!!
Не хоче залежати від мене.
Достатньо, що він знає, що я залежу від нього, як наркоман від поставника зілля. Тому й боїться мені показати, що й сам за крок до власної залежності.
А може, йому ще не прийшов час бути залежним саме від мене, і він думає, що демонстрована байдужість убезпечить його від залежності в майбутньому.
Дзуськи! Люди, які відчувають одне одного без слів, уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.
Та біс його знає, що він насправді думає. Може, й не думає, а живе — як живеться. Сьогодні зі мною.
Завтра — з ким захоче.
А хіба зі мною не хоче?
Хіба зі мною — з примусу?
Чи закоханажінка — примус для чоловіка, силування?
18 травня 200...
Згадую.
Єдине, що залишається непорушне — згадування.
Сьогодні згадала одну нашу літню ніч на дачі в подруги-докторші.
О, моя подруга має задатки шпигуна.
Інакше, як би вона розшукувала зашифрованого чоловіка після того мого безумства із таблетками і коньяком? Адже він черговий раз сидів за кордоном, черговий раз міняв телефони...
Ну, знайти — знайшла. Нате вона шпигун-аналітик, але насамперед — всерозуміюча і всепрощаюча мати Тереза.
А чим вона його спровадила серед ночі з якоїсь далечіні в іншу далечінь, що він пригнався раптово і тихо, лиш розрізав фарою «очкарика-мерса» запашну темряву і мовчки скупо поцілував маківку голови, ніби ска зав якісь слова заспокоєння чи тривоги, — знати не знаю і знати не хочу.
Не питала і не чула, бо не могла ані слухати, ані перепитувати. Я себе тоді не відчувала. У мені була мертва я.
А він решту ночі сидів і дивився на палахкотливі язики вогнища, докидаючи в нього дрова. І навіть не цікавився, що зі мною трапилося.
Був поінформований?!
А я дивилася, як дивиться він.
І мені було тепло.
І гарно.
І байдуже.
І всяко.
А потім він коротко, мало не секундно, повів очима вбік будинку — і я почула, що дрібне тремтіння шкіри під колінами заважає мені. І зрозуміла, що життя вертається в мене.
А далі він робив з мене квітку. Нічну. Матіолу.
Пополудню стиснув долоні — і згадуй вітер у полі.
А...
Ото ж бо!!!
Хіба що відкрити рота — і вдавитися тим «а-а-а».