Та, певно, людська цікавість до втаємниченого якоюсь нез'ясованою силою завжди задовольняється. І на заході життя людина стає мудрою і всезнаючою, тільки мудрість її і знання мають дуже обмежений ареал для застосування. Може, людині й не варто хотіти так багато пізнати, бо дуже вже він важезний — вантаж пізнання...
А з іншого боку... нам нічого не заважає переінакшити плин одноманітних днів. Однак, не змовляючись, ми чомусь цього не робимо. Ми навіть не обговорюємо можливість бодай дрібних, але видимих, змін. Іноді здається, що всі раніше живі наші клітини — завапнувалися, втратили еластичність, так, як втрачають його позбавлені кальцію кістки на старості.
Нас покарано тим, що найперше й безпомильно вказує на швидке старіння людини — консерватизмом. Так, цо ніщо інше, як старечий консерватизм — небажання змінити бодай на йоту плин законсервованих у своїй одноманітності днів.
Раніше я думала, що то підсвідомий страх зустрітися з уривками минулого тримає нас на прив'язі глухого містечка з глухими до нас людьми.
Люди, ці вічні юди, заздрісники, нишпорки, ці всюдисущі папарацці і безкоштовні коментатори будь-яких подій і будь-якої людини, на перших порах таки намагалися зазирнути за наші ворота в усі щілини. Адже ми звалилися залишками Тунгуського метеориту на сонну стихію маленького містечка, де кожен прорентґенований іншим до мозку кісток, а не те що біографії.
Але що правда — то правда: як себе поставиш, так навколо тебе ходитимуть. На щастя, ми з самого початку обгородили своє життя глухим частоколом мовчання і не-спілкування, замкнувши на всі замки і ключі своє минуле й тутешнє життя. Страх розкриття нашої історії робив нас дедалі замкнутими навіть між собою. Стороннім, мабуть, набридло дофантазовувати — і в якімсь часі їхня цікавість перекочувала на інших. І о, диво, - ми перестали боятися. Коли я зрозуміла, що більше не сахаюся телефонних дзвінків чи дзвінків у двері, що в мене не пришвидшується серцебиття від самої назви нашого колишнього міста в телевізійних новинах, не виникає панічного бажання на весь день накритися з головою, щоб не чути з радіоточки повідомлення про відкриття маршруту з цієї тмутаракані до тмутаракані, звідки родом мій чоловік, отоді я, може, вперше відчула полегкість.
Це було майже щастя. Можливо, навіть більше за щастя щоранку впродовж років спостерігати зі спальні один і топ же ритуал збиття гоголя-моголя.
Та із зникненням мари страху безповоротно зникло багато чого й іншого: у нас зникли потреби й бажання. Час звільнив і від цих химер.
Ми живемо так, як, напевно, живуть амеби. Хіба що лише не розмножуємося. Проте байдуже й це. Немає емоцій, немає подразників. Нічого немає. Повний штиль і благодать, що перебуває у прямій залежності лише від стану здоров'я.
Я місяцями можу ходити в одному й тому ж спортивному костюмі, він — тижнями в одній і тій піжамі. Нам особливо ні про що розмовляти, хіба що про політику та погоду, на зміну якої нестерпно ниють старі шрами та підвищується тиск.
Але ми так старанно тримаємося одне одного, ніби й справді боїмося, що нас можуть розлучити. Лише страх цілковитої самотності в місті, де не знайшлося жодного приятеля, іноді змушує прокидатися в холодному поту. Бо хто нас ховатиме?
Іще я думаю: навіщо так багато часу ми жили зашнуровані, як черевики? Навіщо були добровільні обмеження навіть у дрібницях? Хіба наша провина більша, аніж провина сотень убивць, грабіжників, ґвалтівників, шахраїв, які після відбуття покарань знову вливаються в життя, і ніхто не плює їм у спину, на протилежний бік вулиці при зустрічі не переходить, і тим більше — не переслідує? То чому ми, такі розумні, так довго боялися не те що реабілітуватися — просто відкритися перед людьми, перед якими нічим не завинили? Зло, спричинене нами, стосувалося лише нас. А ми так довго жили, ніби за тюремними стінами, мордувалися самотністю, а коли заціпеніння минуло, — з'ясувалося, що нам ніхто вже й не потрібний. Чи ми соромилися минулого?
А іноді я думаю, що це відгомін ревнощів. О, так, тдавнені, вгризені в мене, наче коріння дерев у далекому Сухому потоці, мої ревнощі мовчки диктували стиль нашого тутешнього життя. Впродовж усього життя вони стали частиною мене самої, і часом я відчувала їх, як окрему частину свого організму. Ревнощі, весь вік приховувані мною, ніби заразна хвороба, виснажливі, як голод, ревнощі тримали мою волю і нав'язували її стриноженому провиною чоловікові, воля і дії якого всі ці роки також залежали винятково від мого настрою і самопочуття. Мабуть, він усе чудово розумів і страждав від цього, а може, в минулому своєму житті, іще задовго до мене, він переситився спілкуванням з людьми, і тому тут багато років не мав жодної потреби виходити із самітництва. Чоловік мовчки прийняв правила моєї гри — і навіть не спромігся піддати їх сумніву. Принаймні, уголос.