І ось він — той час: не чиясь, а моя старість. Та об'єкт колишніх заздрощів для мене тепер виявився обтяжливим. Тепер ясність пам'яті заважає.
Хоча, звісно, гріх казати таку дурницю. Але це також якась мана, бо чимдалі, тим я знищую себе копирсанням у минулому. Воно давно мало зблякнути, розмитися, подаленіти. Ач, ні: ця стара курва — пам'ять розкручує, неначе рулон шпалер, події тридцятирічної давності. Вертає їхню послідовність. Гальмує на дрібницях. Розкладає на кольори. Видобуває запахи і звуки. І знову пришпилює до задавненого болю, ніби бере на гак чи садовить на палю.
Є в цьому якась велика природна несправедливість. Бо тільки ліси і гори можуть довший час тривати під сніговими завалами. А людина, ця маленька комашка і безкрила птаха, не має тієї сили опору, яка би противилася її внутрішнім — надпотужним — психічним стресам. Хоча... хтозна. Я ж, виходить, маю ту силу, якщо іще можу тримати в собі — як у пивниці — згусток похованих таємниць. Може, навіть і вмру із ними.
Іншим разом мені здається, що я сходжу з розуму від спогадання. І тоді за будь-яку ціну намагаюся не втратити контроль над своєю психікою. Щипаю шкіру. Гамселю кулаками ноги. Наступаю на щось твер¬де чи колюче — аби лишень привести до тями збуджений розум.
Як не дивно, але саме процес згадування дає відчуття контрольованої реальності. Тоді ночі минають однаково: мій старий крутиться в сусідній кімнаті з боку на бік, а я тут, на зручному, але одинокому ліжкові, згадую нас молодими і безумними — і з відстані часу здається, що всоте перечитую одну і ту ж книжку, де відома кожна буквочка і кожна кома в тексті, але я чомусь затято його перечитую, ніби хочу вивчити напам'ять талмуди минулого.
Не знаю чому, та найчастіше в голову лізе щось дурне, образливе. Здавалося б, після стількох десятиліть чути в собі порухи образи за давнє — нерозумно, дико. Але образа копошиться доти, поки не перейде у злість — тоді мене начисто покидає жалість до старого чоловіка. Лишається прикрість від неможливості змінити плин днів.
У такі хвилини я гарячково перекидаю в пам'яті, як речі в шафі, один — незмінний, багатолітній — сюжет. І мені легшає від самої думки, що я іще жива, якщо так гостро можу переживати навіть на відстані часу давно минуле.
Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.
Вони такі реальні — оті сюжети, що хочеться побігти в сусідню кімнату, ввімкнути всі лампи, потруси¬ти чоловіка за плечі і пересвідчитися: це таки він, він, топ, що довгі роки приходив до мене, як до повії. О, так, до повії, бо до зустрічі з ним я знала, що в мене не може бути дітей, через те вважала себе неповноцінною жінкою. Згодом з'ясувалося, що це чергова лікарська брехня. Але до цього я справді страшенно комплексувала. Можливо, саме тому мені довго здавалося, що чоловік, який зненацька вигулькнув на моїй дорозі у прямому п переносному значенні, приходить до мене, як до неповноцінної. До повії. На той час мої пізнання тонкощів найдревнішої професії були такими жалюгідними, щоб не сказати лубковими, що могли зворушити будь-кого — навіть найглухішого святенника. Тоді, коли довколишній світ безпощадно торгував не лише енергоресурсами, турецьким ширвжитком, польською кавою, але найуспішніше — жіночим тілом, мій зв'язок із здоровим самцем видавався мало не содомським гріхом... Вселенське каяття довго тиснуло так страшно, що довший час я була цілком безпорадна і нічого не могла вдіяти ні зі своїм серцем, ні із совістю. Брила пуританського виховання тиснула важче, ніж голос природи.
Перші два дні після кожної нашої зустрічі здавалося, що на моєму обличчі висвічує табло «Я люблю чужого чоловіка до безпам'ятства» і що хтось із особливо добропорядних наших громадян зараз кине в мене каменем.
Але коли я згадувала про вітчизняні не афішовані, і далеко не мусульманські моральні традиції, на якийсь час заспокоювалася, щоб потім у тиші й самотності знову мордувати себе докорами сумління. Як не дивно, але довший час я справді думала, що він приходить до мене, як до жінки легкої поведінки. Затримувався недовго. Нічого не обіцяв. Прощався посміхаючись, незмінно дотулявся губами до моїх холонучих уст, а далі зачиняв за собою двері рішуче і твердо, так, ніби давав зрозуміти, що цей раз — останній.