Брехливі й пихаті назви, якими ви прикрашаєте свої занедбані селища — яскраве тому підтвердження. Що має бути в голові у людини, яка називає неандертальську стоянку Вилкове вкраїнською Венецією? Або ж величає Коровоград маленьким Парижем? Коровоград, де центральною вулицею є вулиця Леніна, а площею — площа Кірова.
Вкраїнська Венеція — пристрасно повідомляє театрально-оксамитовий голос і сором’язливо додає «всесвітньо знана». Знає, що бреше, а все одно пиздить.
Відомий киянам спальний район Русанівку місцева газетка також поетично визначила на своїх їбучих шпальтах як київську Венецію. Звичка брехати геть проїла вам мозок. Яка в пизду Венеція? Який Париж?
Ця лірична брехливість так впадає в очі сторонньому спостерігачеві, що деякі іноземці навіть влучно жартують з цього приводу. «Венеція — ето італьянская Русанофка!» — сказав якось один тевтонський небожитель, який бував на цьому районі. Довго сміялися.
Сміх сміхом, але я крепко замислився над цим явищем і дійшов висновку, що першоджерелом цієї курячої сліпоти є пиха, помножена на недорозвинутість. Тільки пихатий мудак може назвати Коровоград вкраїнським Парижем. Мудак, який ніколи в справжньому Парижі не бував і не буде, бо на Париж йому, вопше-то, похуй. Безперечно, Коровоград — цікава місцина, а Русанівка — приємний район із симпатичними дев’ятиповерхівками та смітниками. Але це не Париж.
Добре, що не всі агроельфи побиті цією ідіотською вадою. Але натовпи шкідників досі знімають кілометри вкраїнського поетичного кіна, досі вишивають найдовшого в світі рушника, який нікому нахуй не потрібен, і отримують за це діяспорянські вимпели та провінційні відзнаки. Пекельна суміш совка і села, що зветься словом «колгосп». Воно наче й не страшно, але історичні обставини склалися так, що саме колгосп має найпотужнішу культурну трансляцію в Піднебесній. Можете подякувати за це плебейському стилю свого життя. Дякувати краще сокирою. Омінь.
Діти мої! Ось вам повчальна притча про лінгвістичний параліч на кримському пляжі.
Молодий ельф чемно грів на сонечку своє задубіле тіло, аж раптом стався курортний конфлікт на політичному ґрунті (через тапчан) з якимсь плямистим московитом. Якщо в давні часи оркочухонське воїнство розпочинало грабунок з татарського «ура!», то нині вживає питомо слов’янський бойовий оклик «чьо!». Ось і цей московит стартанув на ельфа з нахабною пред’явою та почав його за-ти-чьоківать з таким розрахунком, що той засцить і здасться у полон. Але ельф не розгубивсь, підвівся з рушника, і пролунало над тапчанами переможне агроельфійське «Шо?!». «Шо, блядь чьо?! Шо ти чьо, блядь?! Шо, сука чьо?!». Московит злякавсь, втік і розчинився в катакомбах свого санаторного сховища. Таким чином наше шляхетне «Шо?» подолало їхнє огидне «Чьо!».
Якщо хтось візьметься увічнювати вкраїнську ідентичность, то він має створити тяжкий гранітний монумент нашому загальнодержавному «ШО?» і прикрасити ним Майдан. Тільки уявіть собі, гігантське стометрове гранітне «ШО?», освітлене сотнею військових прожекторів. Як на мене, це повний омінь.
Із поховальною тугою і жалем пірнув я в холодні потоки ельфійського гумору. Не хатнього або комунального, а медійного. Гумору, що ллється з телета радіоефіру на ваші наївні макітри. Гумору, що виникає цілеспрямовано, через зусилля спеціально навчених штатних жартунів. Висновок невтішний.
Якщо зазирнути правді в кишеню, то мусимо чесно визнати: коли мешканець Піднебесної Наддніпрянщини хоче посміятися, ба навіть просто банально паржать в тілівізор, він змушений звертатися до оркочухонських шаманів — Мартіросяна і Бульдога-Харламова. Не дивно, адже ці чаклуни часом здатні кумедно під’їбнути навколишнє. Тут перед очима встають чорні тіні вітчизняного смайл-хоррору: пан Всєлєнскій та летючий цвинтар штучної посмішки «96 Квартал» (це пристосуванське кубло естрадних пацюків).
Може, й не варто розділяти гумор на хороший та поганий, смішний та відсутній. Проста людина, а в Піднебесній це майже почесне звання, цілком задовольняється гарним пуком із дупи в якості почесного жарту. Чом би й ні? Але інтелігента на тонких ногах пук чомусь не вражає. Освіта, виховання, природня кмітливість, складна організація особистості — все це потребує чогось більшого, ніж дупний пук «96-го Кварталу», де нахабно примостився веселий посєлковий чорт із гаражним їбальником. Чорт, що здатен іржати, але насилу вичавлює з себе відповідний привід.