Выбрать главу

Брехливі й пихаті назви, якими ви прикрашаєте свої занедбані селища — яскраве тому підтвердження. Що має бути в голові у людини, яка називає неандер­тальську стоянку Вилкове вкраїнською Венецією? Або ж величає Коровоград маленьким Парижем? Коровоград, де центральною вулицею є вулиця Леніна, а площею — площа Кірова.

Вкраїнська Венеція — пристрасно повідомляє театрально-оксамитовий голос і сором’язливо додає «всесвітньо знана». Знає, що бреше, а все одно пиздить.

Відомий киянам спальний район Русанівку місцева газетка також поетично визначила на своїх їбучих шпальтах як київську Венецію. Звичка брехати геть проїла вам мозок. Яка в пизду Венеція? Який Париж?

Ця лірична брехливість так впадає в очі сторонньому спостерігачеві, що деякі іноземці навіть влучно жартують з цього приводу. «Венеція — ето італьянская Русанофка!» — сказав якось один тевтонський небожитель, який бував на цьому районі. Довго сміялися.

Сміх сміхом, але я крепко замислився над цим явищем і дійшов висновку, що першоджерелом цієї курячої сліпоти є пиха, помножена на недорозвинутість. Тільки пихатий мудак може назвати Коровоград вкраїнським Парижем. Мудак, який ніколи в справжньому Парижі не бував і не буде, бо на Париж йому, вопше-то, похуй. Безперечно, Коровоград — цікава місцина, а Русанівка — приєм­ний район із симпатичними дев’ятиповерхівками та смітниками. Але це не Париж.

Добре, що не всі агроельфи побиті цією ідіот­ською вадою. Але натовпи шкідників досі знімають кілометри вкраїнського поетичного кіна, досі виши­вають найдовшого в світі рушника, який нікому нахуй не потрібен, і отримують за це діяспорянські вимпели та провінційні відзнаки. Пекельна суміш совка і села, що зветься словом «колгосп». Воно наче й не страшно, але історичні обставини склалися так, що саме колгосп має найпотужнішу культурну трансляцію в Піднебесній. Можете подякувати за це плебейському стилю свого життя. Дякувати краще сокирою. Омінь.

СЛОВО № 21. Про Шо

Діти мої! Ось вам повчальна притча про лінгвістич­ний параліч на кримському пляжі.

Молодий ельф чемно грів на сонечку своє задубіле тіло, аж раптом стався курортний конфлікт на полі­тичному ґрунті (через тапчан) з якимсь плямистим московитом. Якщо в давні часи оркочухонське воїнство розпочинало грабунок з татарського «ура!», то нині вживає питомо слов’янський бойо­вий оклик «чьо!». Ось і цей московит стартанув на ельфа з нахабною пред’явою та почав його за-ти-чьоківать з таким розрахунком, що той засцить і здасться у полон. Але ельф не розгубивсь, підвівся з рушника, і пролунало над тапчанами переможне агроельфійське «Шо?!». «Шо, блядь чьо?! Шо ти чьо, блядь?! Шо, сука чьо?!». Моско­вит злякавсь, втік і розчинився в катакомбах свого санаторного сховища. Таким чином наше шляхетне «Шо?» подолало їхнє огидне «Чьо!».

Якщо хтось візьметься увічнювати вкраїнську ідентичность, то він має створити тяжкий граніт­ний монумент нашому загальнодержавному «ШО?» і прикрасити ним Майдан. Тільки уявіть собі, гігантське стометрове гранітне «ШО?», освіт­лене сотнею військових прожекторів. Як на мене, це повний омінь.

СЛОВО № 22. Мертвий блазень

Із поховальною тугою і жалем пірнув я в холодні потоки ельфійського гумору. Не хатнього або комунального, а медійного. Гумору, що ллється з телета радіоефіру на ваші наївні макітри. Гумору, що виникає цілеспря­мовано, через зусилля спеціально навчених штатних жартунів. Висновок невтішний.

Якщо зазирнути правді в кишеню, то мусимо чесно визнати: коли мешканець Піднебесної Наддні­прянщини хоче посміятися, ба навіть просто банально паржать в тілівізор, він змушений звер­татися до оркочухонських шаманів — Мартіросяна і Бульдога-Харламова. Не дивно, адже ці чаклуни часом здатні кумедно під’їбнути навколишнє. Тут перед очима встають чорні тіні вітчизняного смайл-хоррору: пан Всєлєнскій та летючий цвинтар штучної посмішки «96 Квартал» (це пристосуванське кубло естрадних пацюків).

Може, й не варто розділяти гумор на хороший та поганий, смішний та відсутній. Проста людина, а в Піднебесній це майже почесне звання, цілком задовольняється гарним пуком із дупи в якості почесного жарту. Чом би й ні? Але інтелігента на тонких ногах пук чомусь не вражає. Освіта, виховання, природня кмітливість, складна організація особистості — все це потребує чогось більшого, ніж дупний пук «96-го Квар­талу», де нахабно примостився веселий посєлковий чорт із гаражним їбальником. Чорт, що здатен іржати, але насилу вичавлює з себе відповідний привід.